2001 року в Харкові обмеженим тиражем побачила світ книга спогадів «Перейдена нива». Її автор — фахівець у галузі космічного радіозв’язку, кандидат технічних наук, лауреат Державної премії СРСР у галузі науки і техніки Герман Барановський (1926—2007). Герман Олексійович народився в Кам’янці-Подільському, тут пройшло його дитинство. У книзі мемуарів автор чимало сторінок відвів своїм дитячим кам’янецьким спогадам. Зокрема, розповів він і про голодний 1933 рік у Кам’янці-Подільському та навколишніх селах.

Важлива особливість спогадів Германа Барановського — намагання просто та щиро, не лакуючи ні дійсність, ні себе, розповісти своїм нащадкам про пережите ним особисто, його родиною. Очевидно, це пов’язано з тим, що Барановський – не професійний белетрист, а вчений, усе життя якого було пов’язане з точними науками. Звідси і намагання якнайточніше відтворити події, збережені пам’яттю.

Отже, перенесемося на 75 років назад і подивимося на тодішнє життя очима семирічного Германа:
 

Герман Барановський

«Зиму 1932—1933 року я не ходив до дитсадка. Чому, не знаю. Може, вже восени з’явились ознаки майбутнього голоду. Батьки часто розмовляли про скруту з продуктами харчування, я ж вичитав у прийшовшій газеті про постанову уряду щодо заготівель сільгосппродуктів з метою забезпечення ними населення, чи щось у цьому дусі.

Коли прийшла додому мама, я радісно повідомив її, що уряд подбав про нас і прийнято відповідну постанову. Мати подивилась у газету та сказала, що я ще мало чого розумію, бо ця постанова означає, що стане ще скрутніше. Скоро так і сталось...

Не пригадую, щоб я дуже голодував, але був день, коли, чогось попоївши, мої батьки пішли до своїх занять, залишивши у хлібниці дві невеликі скоринки хліба, причому мама попередила мене, щоб я їх не з’їв, бо тоді всім нам ввечері не буде чого їсти. Я ж з’їв ці скоринки, хоч і жаль було батьків, та їсти хотілося.

Коли ж прийшов додому тато, я попрохав пробачення за цю провину. Результат вибачення був бентежливий, щоб не сказати більше — батько розплакався...

Одного разу, слухаючи розмови батьків, що партійцям дають добрі продовольчі пайки, я спитав батька, а чого він не вступить у партію — тоді ж матимемо добрий пайок? Досі пам’ятаю, як тато подивився на мене, вислухавши цю пропозицію...

Адже, як я довідався згодом, син середняка, брат двох царських унтер-офіцерів не міг тоді і мріяти про вступ у «партію трудового народу», хоч за документами батько вважався сином бідняка. Більш того, якщо у процесі вступу до партії виявиться, що насправді дід Левон був середняком, то неприємностей було б дуже багато... Та, мабуть, батько і не бажав вступати до партії, що неспроможна нагодувати народ.

Десь у ті ж дні ми з татом бачили на головній вулиці Старого міста голодуючих дітей, що просили кавалок хліба, а люди похмуро йшли повз них, ніби не помічаючи...

Другого дня, проходячи у тому ж місці, ми побачили юрбу, що оточила вітрину, під якою сиділи голодуючі. Батько спитав, у чому справа. Йому відповіли, що хлопчик-жебрак помер...

Одного дня, коли ми з мамою були вдома, раптом у наш двір заїхала підвода — і до нас зайшов дядько Іван, що, як виявилося, привіз нам харчі: чорні лискучі хлібини, мабуть, ще щось було. Поки дядько з мамою розвантажували віз, я, не тямлячи нічого від радощів, побіг у контору, де у цей час знаходився батько, і сповістив, що дядя Ваня хліба привіз. За цей вибрик мені опісля добре виговорили, роз’яснивши небезпеку похвалятися хлібом серед голодуючих...

Чого ціла низка сіл на Поділлі не голодувала, не знаю, але голодувало місто. Може, справа у близькості кордону? Тільки через вісім років я довідався, що по решті України та по Донським степам голод буквально нищив села, міста жили дещо краще.

По Великодніх святах 1933 року мене відправили до Адамівки у сім’ю дядька Івана на відгодівлю. Там тьотя Маня, Іванова жінка, відправляючи мене із сестрою Вандою на прогулянку після снідання чи по обіді, давала мені із собою на додаток добрячий окраєць житнього хліба, посипаного сіллю, який я з’їдав за кілька хвилин та вертався по новий. Сусідки та родички бачили це і тільки зітхали — от як виснажився хлопець.

В Адамівці мене радо прийняла у свій гурт семи-дев’ятирічна малеча. Мої нові друзі вже планували, що я лишуся з ними, восени підемо до школи, розстріляємо з пукалок (це така дитяча зброя) портрет Леніна, що, напевне, повісять замість розстріляного школярами торік, святкуватимемо Різдво, Новий рік, ходитимемо із зіркою, колядуватимемо.

Я вже трошки знався на політиці і був певен того, що Ленін — то був великий, безгрішний та добрий дідусь, що прогнав царя та білогвардійців, навчив трудівників, як боротись з експлуататорами — так було написано у всіх дитячих книжках, що мені купували. Крім того, я щось чув про Сталіна, що нерозумно виконує ленінські настанови.

Тож я наважився переконувати своїх друзів, що у Леніна стріляти не слід. Мене засміяли і виклали мені, що саме Ленін головний ворог людям, а Сталін людина доброзичлива.

Багато разів по тому я допитував батька, чим можна пояснити такі політичні переконання адамівців. Батько до початку війни відмовчувався і тільки восени 1941 року сказав мені, що, мабуть, наші земляки просто перенесли на Леніна провину за сталінські викривлення економічної політики, адже Сталін відмився від них своїм «Ответом товарищам колхозникам», де засудив деякі явища, що супроводжували колективізацію».

Ось такі спогади. Можливо, вони не зовсім типові для вже звичного нам образу голоду 1932–1933 років з інших мемуарів, оскільки описують події в прикордонній місцевості. Та й жодних висновків автор не робить, а тільки чесно передає тогочасні свої дитячі відчуття, спостереження. Але думаємо, що це цінний документ (принаймні, психологічний) , оскільки відображає думки, настрої, які мали місце 75 років тому недалеко від кордонів СРСР із, як тоді писали, «панською Польщею та боярською Румунією».

© Олег Будзей