НАЗИВАЛИ-ПЕРЕНАЗИВАЛИ І ПОВЕРНУЛИСЬ ДО ВИТОКІВ

Вірменську вулицю називають однією з найдавніших вулиць Старого міста. Вона є неодмінною складовою так званих вірменських кварталів і від самого свого початку дивує насиченністю архітектурних цікавинок. Але не лише з районом розселення вірмен співзвучна назва вулиці. Олег Будзей у своїй книзі про вулиці міста називає її "улюбленою донькою майдану Вірменський ринок", адже, як продовжує Олег Васильович, цей майдан "має аж сім вулиць (Іоанно-Предтеченську, П'ятницьку, Домініканську, Старобульварну, Замкову, Шпитальну, Вірменську) та один провулок (Комендантський), які променями навсібіч відходять від майдану, але з цієї чудової вісімки тільки Вірменській вулиці дісталося славне батькове ім'я. І так було майже завжди"[1]. Але в її історичних назвах завжди знаходились і власні підстави, щоб називатись співзвучно одному з головних майданів міста. Про це знову ж таки гарно розмірковує у згаданій праці О.Будзей: "Скажімо, майдан у часи розквіту в місті вірменської громади був Вірменським ринком — відповідно й вули­цю називали Вірменською. Втім, для такої назви вулиця мала дуже вагомі власні набутки: на ній стояв головний вірменський храм — Миколаївський. Коли ж Кам'янець набув статусу губернського міста Російської імперії, то колишній головний майдан вірменської громади стали перетворювати на головний майдан губернського центру, про що незабаром засвідчила й назва майдану — Губернаторський. Відпові­дно й вулиця Вірменська стала Губернаторською. І цього разу для зміни назви були вагомі причини — на майдані й воднораз на поча­тку вулиці стояв палац губернатора. Правда, коли 1904 р. на майда­ні встановили пам'ятний знак про перебування тут російського ім­ператора Миколи І, а майдан нарекли Миколаївським, Губернатор­ська вулиця залишилася Губернаторською (адже палац губернато­ра, як і раніше, стояв на початку вулиці)"[1].

А от 20 ст. і комуністична ідеологія СРСР, крім двох згаданих подарували вулиці ще "кілька назв: Радянська, Троцького і, нарешті, Свердлова"[2], доки знову вулиця не повернула собі найдавнішу назву. От про це детальніше: "Радянська влада 1923 р. надала обом — і майданові, і вулиці — спочатку ім'я Льва Троцького, а потім назву Радянська площа та Радянська вулиця. Згодом і майданові, й вулиці дали ім'я Свердлова. Так, у списку вулиць міста на 1935 р., що зберігається в міському держархіві, є рядки: "Радянська площа, вона ж Свердлова" і "Радянська вулиця, вона ж Свердлова". Президія міськради 11 вересня 1990 р. повернула і майданові, й вулиці найдавніші імена. Отак вони знову стали Вірменським ринком і Вірменською вулицею"[1].

Таким чином маємо рядочок назв вулиці:

Вірменська => Губернаторська => Троцького => Радянська => Свердлова => Вірменська

Коло замкнулось і мабуть історична справедливість перемогла.

ГЕОГРАФІЯ ВУЛИЦІ

Вулиця Вірменська бере свій початок в у східній частині Вірменського ринку звідки прямує у південному напрямку. Олег Васильович зауважив, що за тим як вулиця тягниця далі до свого завершення і "дедалі стрімкіше збігаючи донизу" вона дуже схожя на "справжнісінький узвіз!"[1]. І незважаючи на те, що "прикінцеві показники Вірменської зовсім невисокі: зліва — будинок № 5, справа — будинок № 14"[1] тут таки є що подивитись.

"Має Вірменська вулиця й двох крихіток-синочків — згаданий уже провулок Миколаївський (веде до православної Миколаївської церкви — колишньої вірменської Благовіщенської) та провулок Тісний (веде до згаданої вже вулиці Шпитальної)"[1]. Тісний провулок нічим особливим не приміткий, а от Миколаївський, як то кажуть "яблучко від яблуні..." Але поговоримо про це окремо.

А поки що зацитуємо ще львівський путівник про одну особливість вулиці: "Вулиця Вірменська має яскраво виражену садибну забудову, в чому можна пересвідчитись, пройшовши вздовж її правого боку вниз, у південному напрямку.
У 18-19 ст. тут розташовувалися переважно шляхетські садиби. На території такої садиби знаходилось кілька будівель: головний будинок, один або кілька флігелів, стайні, возовні, сараї та інші господарські будівлі. Садиби оточувалися кам'яними мурами. На планах міста 18 ст. чітко простежуються садиби, розташовані по правій стороні вулиці. Вони остаточно сформувались у 17-18 ст. Пізніше в садибах руйнувалися одні будівлі, зводилися інші, але межі садиб залишалися незмінними і простежуються дотепер"[2].

Вірменська 1, 1а

Комплекс Вірменського костелу, 15-18 ст.

Пам'ятка архітектури національного значення
Охоронний номер 1657

_______________________________

а) Башта Вірменського костелу, 16 ст.

(інша назва - дзвіниця)

(за іншими датуваннями - 1565р, 1601р. 1756-1757р.р.)

"Вірменська дзвіницю", як зазначається у львівському путівнику часто називають "архітектурною домінантою вірменських кварталів"[2].  Мабуть тому, що "п'ятиповерхова споруда дзвіниці чудово проглядається звідусіль при під'їзді до міста"[1].

Щодо дати її будівництва думки розійшлись. Найдавнішу дату, мабуть, наводить львівський путівник, в якому зазначаєтся, що "вона побудована в кінці 15 ст. - на початку 16 ст. в стилі Відродження". Хоча більшість джерел і, зокрема офіційний перелік пам'яток відносять її до більш пізнього часу. В той час, як сам храм св.Нігола під час турецької окупації 1672-1699рр. значно постраждав, дзвіниця, очевидно, була не безнадійно пошкоджена, так як "вже 1700 р. у ній влаштували каплицю св. Стефана". Мабуть допомогли цьому грубі стіни, які і досі можна оглянути потрапивши в середину. Для такої високої споруди їх товщина справді вражає - якщо дивитись на переріз нижніх ярусів то площа перерізу стін, мабуть в 2...2,5 рази перевищує площу самого внутрішнього простору. Тому башта скидається на такий собі майже монолітний стовп з порожниною в середині.

Як ми уже згадували у одній з цитат дзвіницю за архітектурним стилем відносять до Відродження. Про це писав і О.Прусевич ще на початку 20 ст.: "колокольня похожа на оборонную башню немецких замков в стиле Возрождения. Имеет на вершине четыре башенки с бойницами". Згадує він і про дзвони дзвіниці: "на колокольне два колокола 1722г. и маленький колокол 1761г."[3]

"Дзвіниця має 5 ярусів, завершення у вигляді пірамідального намету з 4-ма маленькими башточками на кутах, з невеликими напівсферичними барабанами. В кожній з башточок влаштовано по 3 бійниці"[2] - так описує дзвіницю львівський путівник. Чотири башточки на кутах фігурують практично всюди - без них мабуть не уявляється "обличчя" даної споруди. О.Пламеницька про походження таких елементів будівель пише: "Архітектурне вирішення оборонної башти з наріжними консольними вежечками-бартизанами для підніжного бою відоме в Європі з XIV століття". Вона доводить що в дотурецький час башточку були саме консольні, тобто виступали за межі периметру основної споруди. Вона ж пише і про те як постраждала дзвіниця від турків і про післятурецьке відновлення дзвіниці читаємо і в О.Пламеницької: "В числі оборонних споруд, які реконструював Ян де Вітте, була також дзвіниця вірменського Миколаївського костьолу - колишньої вірменської церкви св. Нігола. Під час  турецького штурму 1672р. було зруйновано верхню її частину з наріжними вежечками бартизанами. Відновлюючи споруду, Ян де Вітте поставив на кутах вінцевого кранизу її верхнього ярусу майстерно викладені з тесаного білого каменя тричетвертні вежечки з ключеподібними бійничками . На відміну від середньовічних консольних бартизан, з яких вели обстріл підніжжя, нові вежечки були суто деоративними; обстріл з них вести було неможливо. Втім, вони створювали образ оборонної вежі нагадуючи про колишнє призначення дзвіниці". Отже теперішні башточки зовсім не такі якими були колись і тепер стає зрозуміло, чому в них всередині так мало місця не те що для гармати, як пише А.Терлецький, а й для стрільби з рушниці. А от власне і самі слова згаданого автора для порівняння: "Дзвіниця має п'ять поверхів з чотирма амбразурами на кожному з них, звідки можна було  стріляти з гармат. На п'ятому поверсі по кутках дзвіниці стоять чотири круглих малі башти, в яких є по три амбразури для гармат"[5]. Щодо амбразур для гармат на кожному поверсі то є великі сумніви, хоча на деяких поверхах отвори що слугують вікнами  справді чимось нагадують бійниці для важкої артилерії, особливо якщо врахувати товщину стін на тих поверхах, про яку писалось раніше.

Щодо не такого давнього життя дзвіниці читаємо у О.Будзея: "Дзвіницю реставрували 1958 р., а 1978 р. її вивчали київські фахівці, які на внутрішніх стінах першого поверху (на східній, північній і частково західній) виявили залишки живопису в червоних і вохристих тонах. За характером і стильовими прийомами живопис виконано не пізніше XVIII ст"[1]. Про це також у львівському путівнику: "Живопис присвячено життю Св.Стефана. Найкраще збереглася живописна композиція "Мучеництво Св. Стефана", по обидва боки якої розміщені медальйони зі сценами його життя. Розписи виконані в техніці клейового живопису червоною, коричневою та вохристою фар¬бами. Реставрація живопису здійснена київськими художниками-реставраторами під керівництвом Аркадія Марампольського"[2]. Крім того там же знаходимо інформацію і про скарб: "На початку 1980-х років під плитами першого ярусу дзвіниці була зроблена сен¬саційна знахідка великого скарбу золотих і срібних культових предметів. Він походить з казносховища Вірменського Миколаївського собору. Містить багато вотивів, подарованих іконі Вірменської Божої Матері. Частина скарбу передана до Києва, частина зберігається у фондах Кам'янець-Подільського Державного історичного музею-заповідника"[2].

Також дійзнаємось що "у дзвіниці планували розмістити музейну експозицію "Вірмено-українські зв'язки". Але час розпорядився по-своєму: 9 січня 2000 р. вона відновила свою діяльність як храм св. Стефана Української православної церкви Київського патріархату"[1]. Так було написано у 2005 році і так було до липня 2013р. коли настоятель церкви отець Марат перейшов у новозбудовану дерев'яну церкву на вул.Татарській на подвір'ї історичного факультету. Зараз територія колишнього храму і дзвіниця передані вірменам. Вони влаштували на першому поверсі свою капличку. Старі збережені розписи у ній, не чіпали, вони ще й досі нагадують про ті давні часи, коли дзвіниця і храм відігравали не останню роль у житті міста

б) Руїни костелу Св.Миколая (15-18 ст.)

О.Прусевич пише, що "первоначально здание было построено армянами в конце 14в. и было деревянным, в 1495г. было разрушено, после чего сооружено новое здание. Во время осады города турками 1672г. костел был разрушен, уцелела только одна башня"[3]. Він же досить детально описує і те що в костелі: "Входя через двери в храм, находим пристроенную к костельному коридору галерею с красивыми колоннами в армянском стиле. Эти галереи раньше были покрытыми и застекленными и здесь армяне собирались на собрание. Через железную дверь с польськими орлами входим в храм. В большом алтаре находится прекрасная икона Армянсокй Божьей Матери. Эта икона относится к самым ценным для сердец христиан памятникам старины не взирая на вероисповедание. Написанная восковыми красками на кипарисовой доске в Xв. была вывезена из Ани - древней столицы Армении в Крым, а оттуда - в Каменец в 1380г. Во время турецкого захвата была вывезена во Львов армянскими монашками, а после привезена в Каменец w r.1700 и временно утановлена в каплице св.Стефана, спешно оборудованной в колокольне. После постройки нового костела ее перенесли в большой алтарь в 1767г., где сейчас и находится. Из других памятников здесь есть портрет Синана Котлубея  XIVв. - фундатора армянского костела, портреты Богдановичей и Чайковского в серебряных рамах второй половины XVIIIв., портреты армянских епископов и прелатов XVIIIв., и начала XIXв. латунная миска XIVв. в ризнице, икона Благовещения, рисованная на жести  в XVIIв., расположенная напротив алтаря с правой стороны, два ажурных приспособления для хранения реликвий-серебрянниц XVIIв. с архангелами и армянскими надписями вмежду wotami по бокам большого алтаря. Памятникии плиты с левой стороны костела с надписью "Шляхетный Войцех Шадбей - советник каменецкий на 43 году жизни отдал богу душу, перед смертью пожелал здесь быть похороненным 14 мая 1787г."

С правой стороны на плите из черного мрамора надпись: "18 июля 1789г умер президент Каменца Ян Чайковский".

С левой стороны от входа, в коридоре на плите читаем: "8 октября 1796г. в этом месте погребен архидьякон, князь Николай Богданович".

На пороге галереи с левой стороны на плите надпись: "Здесь лежит тело Николая Черкаса, переводчика иностранных языков имеющего привелей Августа I и Станислава Августа, умершего на 63 году 24 декабря 1776г.

В правой боковой галерее есть памятник в арабском стиле с армянской надписью, которая в переводе гласит: "здесь покоится прах купца Ованеса, родом из Персии из с.Ченакор около Кревана, сына Барагемчая. Ему было 30 лет в 1166г армянской эры (1717г)"[3].

Ось так не скупився на опис храму на початку 20 століття О.Прусевич, зараз же поряд з дзвіницею маємо лише "руїни Вірменського Миколаївського костьолу, зруйнованого в 1930-х рр. Зберігся лише фрагмент галереї, який викликає почуття пронизливого смутку і нагадує нам, що колись тут вирувало життя великої вірменської громади"[2].

в) Брама і огорожа (1602р., 18 ст.)

Житловий будинок 16-18 ст.

(інші назви і доповнення назви - вірменський, складова комплексу вірменського собору)

(за іншими датуваннями - 16ст., 15-18ст.ст.)

Поки що важко тут щось шукати, тому просто процитую львівський путівник: "Одразу за руїнами Вірменського Миколаївського костьолу можна побачити цікавий житловий будинок (вул. Вірменська, 1), від якого так і віє середньовічною давниною. Він збудований у 15 ст. на садибі Ми­колаївського собору і примикає до його огорожі. В давнину мав два по­верхи, ренесансний декор. В кінці 17 ст. був зруйнований, втратив пер­вісний вигляд. Тепер 1-поверховий, прямокутний в плані, позбавлений декору. Сувора і строга простота бу­динку підказує нам, що це один з найдавніших будинків у місті.

Поряд з будинком № 1, на розі вул. Вірменської та Миколаївського провулку знаходяться залишки вір­менських будинків 16-17 ст. їх на­півпідвальні поверхи використовува­лися під склади. До нашого часу від будинків збереглася лише зовнішня стіна з отворами воріт".

Вірменська 2, 2а

"Найзагадковішим на Вірменській вулиці, безумовно, є будинок № 2а. Як його тільки не називають — будинком коменданта, оселею де Віттів, палацом Потоцької. Таку атрибуцію будинку виводять із підпису до картини польського художника другої половини XIX ст. Казимира Мірєцького, який намалював південну частину Старого міста. Проте даних, які б документально підтвердили, що у XVIII ст. будинок належав Яну де Вітте, а потім його синові Йозефу, немає. Все ж одна з найромантичнішнх кам'янецьких легенд стійко пов'язує історію кохання та подружнього життя Йозефа і гречанки Софії з цим будинком, навіть називає його палацом Потоцької (хоч у Кам'янці Софія була, звісно, Софією де Вітте, а Софією Потоцькою вона стала в Умані)"[1].

"Ділянка, яку займає палац з прилеглою до нього садибою, розташована на двох терасах. Тераси під¬тримуються з півдня і заходу кам'яними підпорними стінами. Садиба складається з двох будинків, роз¬ташованих на верхній терасі і саду та оточена кам'яною огорожею. Вхід на територію садиби знаходиться з боку вулиці Вірменської. Головний будинок стоїть в глибині двору, старий кам'яний флігель (вул. Вірменська, 2) - ліворуч від входу Будинок одноповерховий з мансардою.
Будівельна історія палацу Рациборовського сягає, ймовірно, 15 ст. Тоді він був побудований вірменами як двооб'ємний, одноповерховий, прямокутний в плані житловий будинок. В 1672-1699 роках дві тераси, на яких знаходиться подвір'я садиби, були укріплені потужними підпірними стінами з боку вул. Госпітальної.
У 1770 році будинок був реконструйований під комендатуру архітектором, комендантом фортеці Яном де Вітте, шляхом надбудови мансарди. В 1843 році він ще раз був перебудований: замість  мансарди  вла¬штований   другий   поверх капітальної конструкції. Хоча садиба остаточно   сформувалась як палац у 18 ст., коли панував стиль бароко, все    ж    архітектурний вигляд   головного   будинку зберігає виразні риси, притаманні ренесансу.
Плани будинку і його приміщень мають чітку геометричну форму. На південно-східному та північно-західному фасадах збереглися білока-м'яні профільовані ренесансні лиштви вікон. В інтер'єрі 1-го поверху знаходяться два різьблених білокам'яних портали, оздобені орнаментом рослин¬ного та міфологічного харак¬теру, що притаманне для епохи Ренесансу. Стеля приміщень першого поверху у 18 ст. була прикрашена вже в новому стилі - бароко.
Під час досліджень будинку у 1980-х роках виявлені розписи стелі в кімнаті першого поверху. На жаль, не вдалося повністю зберегти їх. Кілька фрагментів цього розпису, створеного на міфологічні теми у 18 ст., відреставровані і зберігаються у фондах Національного історико-архітектурного заповідника "Кам'янець". Протягом свого існування палац Рациборовського змінив багато власників. В кінці 18 ст. це шляхетська садиба Рациборовських, багатих подільських магнатів Людвик Рациборовський, староста червоногородський, був маршалком шляхти Подільської губернії. В 19-20 ст. тут знаходились комендатура фортеці, жіноча гімназія, приватне володіння. В радянські часи - технікум іноземних мов, у 1932-1941 роках - єврейська школа. Після Другої світової війни - дитячий садок. В другій половині 1980-х років була проведена реставрація палацу. Розібрано другий поверх і відновлено мансарду, котра існувала у 18 ст. Потім роботи по реставрації були законсервовані. В 1994 році планувалося відкрити тут Польський дім, але пізніше садибу було віддано під Український бізнес-клуб. Тепер це приватне володіння.
Вулиця Вірменська має яскраво виражену садибну забудову, в чому можна пересвідчитись, пройшовши вздовж її правого боку вниз, у південному напрямку.
У 18-19 ст. тут розташовувалися переважно шляхетські садиби. На території такої садиби знаходилось кілька будівель: головний будинок, один або кілька флігелів, стайні, возовні, сараї та інші господарські будівлі. Садиби оточувалися кам'яними мурами. На планах міста 18 ст. чітко простежуються садиби, розташовані по правій стороні вулиці. Вони остаточно сформувались у 17-18 ст. Пізніше в садибах руйнувалися одні будівлі, зводилися інші, але межі садиб залишалися незмінними і простежуються дотепер"[2].

"Історія садиби на Вірменській, 2а, якщо говорити про XVIII ст., вимагає ретельного вивчення. Що ж до ХІХ-ХХ ст., то тут особливих загадок немає. В 70-х роках XIX ст. в будинку була жіноча гімназія, 1881 р. його продали Катерині Камишанській, а наприкінці 20-х років XX ст. передади лінгвістичному технікумові. У 30-х роках XX ст. тут була єврейська школа, після війни —дитсадок."[1]

Вірменська 4

Будинок № 4 по вул. Вірменській - єдина споруда, яка збереглася від великої шляхетської садиби, що займала колись весь кут вул. Вірменської і Тісного провулку. В другій половині 18 ст. садиба належала Казимиру Лінінському, летичівському, а згодом подільському підкоморію. К. Ліпінський був помітною постаттю в політичному житті Поділля другої половини 18 ст. Він походив з відомого на Поділлі шляхетського роду Ліпінських гербу "Брождіц". Його роль і авторитет у суспільно-політичних колах краю поступово зростали. Життєвий шлях К. Ліпінського виз¬начили такі віхи: спочатку - писар міський кам'янецький, 1759 р. - мечник подільський; 1766 р. - підстолій; 1767 р. - підкоморій летичівський, 1782 р. - підкоморій подільський; посол на сейми 1763 1764, 1776 та 1780 років; кавалер орденів Св. Станіслава (1780 р.) Тд Білого Орла (1791 р.). Політична діяльність К. Ліпінського припадає на складний період в історії Польщі, до якої входило тоді Поділля. Це часи Барської конфедерації 1768 року та події, пов'язані з двома по-ділами Польщі 1772 та 1793 років К. Ліпінський очолював прихильників польського короля Станіслава Августа Понятовського на Поділлі Коли Станіслав Август у 1781 році приїхав до Кам'янця, на його честі була влаштована урочиста зустріч. Після служби у Кафедральному костьолі К. Ліпінський виголосив привітальну промову. Він подякуваї королю за відвідання міста і відзначив, що це є видатною подією І історії міста і краю-.
Про те, що К. Ліпінський користувався прихильністю короля Станіслава Августа, свідчить королівський привілей 1775 року про звільнення садиби Ліпінського від військового постою назавжди, приймаючи до уваги його заслуги. В ті часи це був значний привілей - адже військові постої важким тягарем лягали на мешканців міста і часто завдавали великих збитків власникам будівель.
На вулиці Вірменській ми можемо оглянути кілька шляхетських садиб. Садиба Ліпінського під № 4 була значно розбудована в 19 ст. і складалася з кам'яного будинку, двох флігелів та кількох господарських будівель. Дотепер зберігся лише головний будинок. Зведений ще у 16 ст. вірменами, пізніше кілька разів перебудовувався у 18 та 19 ст. Це одноповерховий кам'яний будинок з двокамерним підвалом, який має півциркульне склепіння. В 19 ст. головний фасад будинку отримав класицистичний декор. Будинок цікавий як зразок еволюції середньо-ічної житлової забудови протягом кількох століть[2].

Вірменська 6, 6а, 8

Йдучи далі вулицею Вірменською, ми можемо оглянути ще одну давню шляхетську садибу, яка, на відміну від сусідньої, збереглась майже повністю. Вона об'єднує будинки № 6, 6-а, 6-б та 8. В кінці 18 ст. садиба належала Марії Гурській. На початку 19 ст. її придбав кам'я-депькій віце-регент Павло Тулюк-Кульчицький, потім її успадкував його син Євстафій Кульчицький. В міському архіві збереглася скарга Павла Тулкж-Кульчицького на мушкетерів Кримського полку, які стояли по¬стоєм у його садибі і завдали їй великих збитків. Справді, в ті часи військові постої були справжнім лихом для мирних і хазяйновитих мешканців міста.

Найбільш давній будинок садиби - № 6, який виходить на вул. Вірменську. Ззовні непоказний, він має кімнату зі склепінням. В 1656 році садиба Є. Кульчицького була продана за борги з публічних торгів. її придбала Астольда Солодковська. В глибині садиби, на місці давнього будинку, побудованого ще вірменами в 15 - на початку 16 ст., від якого до 19 ст. зберігся лише підвал, Астольда Солодковська збудувала будинок значно більших розмірів і складного планування. Тепер це дво¬поверховий, прямокутний в плані, будинок, з двома кам'яними ґанками на східному фасаді, (вул. Вірменська, №6-б). Декор дуже простий - кути будинку декоровані імітацією рустування в тиньку. На західному фасаді та в підвалі збереглися фрагменти білокам'яного обрамлення. Цікавим є поєднання давньої та пізньої частин будинку. Інші споруди садиби під № 6-а, № 8, з'явилися в другій половині 19 ст[2].

Вірменська 3, 5

Одразу помітно, що ліва сторона вулиці розташована вище, ніж права. Будинки, що знаходяться тут, № 3 та № 5, побудовані у 19 ст. Ліва сторона вулиці значно вище від правої, оскільки тут в кінці 18 - на початку 19 ст. знаходилося фортифікаційне укріплення - батарея Св. Алоїзія або, як її називали в народі, Фріцовська батарея. На початку 19 ст. вона вже втратила своє оборонне значення, з неї були зняті гармати, а земля була продана з торгів міською владою мешканцям міста.[2]

Вірменська 10, 12, 14

Далі на південь знаходяться садиби № 10, № 12 та № 14. Одноповерхові, на високих підвалах, із скромним декором, всі вони побудовані на основі давніх будинків вірмен. Як шляхетські садиби сформувалися у 18-19 ст. Слід зазначити, що саме по правій стороні вул. Вірменської найкраще збереглася давня житлова забудова, в основі якої лежать будинки перших вірменських колоністів міста 15-16 ст.[2]

Автор тексту: Сергій Єрмаков

"Мандрували вулицями": Будзей Олег, Комарніцька Галина, Добровольський Руслан, Бойко Дмитро, Кроль Володимир, Семенович В'ячеслав, Янчук Олексій, Олеся, Єрмаков Сергій та епізодично Осетрова Галина, Мошак Мирослав, Сніжанна

Фото: Галина Комарніцька, Володимир Кроль

Джерела:

1. Будзей О. Вулицями Кам'янця-Подільського, 2005

2. Кам'янець-Подільський. Туристичний путівник. - Львів: Центр Європи, 2007

3. Prusiewicz A. - Kamieniec Pod. Szkic historyczny, 1913 (переклад О.Лясоти)

4. Пламеницька О. Фортеця Кам'янець, 2012р

5. Терлецький А. Імені Свердлолва // Прапор Жовтня. - Кам'янець-Подільський, 1983. - 19 березня

6. "Подільські Товтри" - інформаційний ресурс. - точка доступу tovtry.com/

7. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской СССР; (Ил.справ.-каталог): В 4-х т./ Гл.редкол.: Н.Л.Жариков (гл.ред.) и дру. - К.: Будівельник, 1983-1986

• Пам'ятки архітектури вул.Госпітальної
• Пам'ятки архітектури вул.Довгої
• По вулиці Довгій мандрували цікаво і довго
• Вулиця Шпитальна-ГоспітАльна-ГОспітальна і Софія Глявоне-Вітте-Потоцька – панянки із таємницями
• МВ 11: Головна артерія кам'янецьких вірмен (північна частина)