Ще коли ми рахували кладки і містки навколо Кам’янця, в нас виникло бажання продовжити подорож до Дністра. Нажаль, через різні обставини прийшлось відкласти цю мандрівку, але в кожного жевріла надія на те, що ми все ж пройдемо цей маршрут. І от, в середині вересня, після дощів, які підняли воду у Смотричі, було вирішено стартувати. Логічно було б почати сплав біля кар’єра, де закінчився попередній етап, але, зважаючи на зміни в екіпажі, ми вирішили вирушити від Хрестовоздвиженської церкви, щоб показати нашому гостю, Євгену, маловідомі куточки міста. Правда, це нам коштувало 4-х зайвих кілометрів при майже повістю відсутній течії.
Ранок зустрів нас прохолодою і м’яким розсіяним світлом, у якому фортеця виглядала дуже живописно.
Так як вітрило і всі супутні причандали ставити не було необхідності, складалися ми недовго, і вже за сорок хвилин були готові відчалити.
Пропливши кількасот метрів, озирнулись, щоб помилуватись фортецею,
і ледве не втрапили в халепу: справа річку майже перегородила велика гілка, а зліва нависли кущі верболозу. Вчасно знизивши швидкість, ми вправно проскочили у вузький прохід і зраділи, що все вийшло так вдало, але добрий чоловік, який гуляв берегом, заспокоїв: «Хлопці! Все ще попереду, це лише початок!». І справді, далі прийшлось буквально продиратися крізь сплутані гілки двох повалених вітром верб і відбиватися веслом від кущів, які старалися відшмагати нас різками за нахабне вторгнення.
Тоді ми ще не знали, що ті слова були пророчими: ці два дерева виявились лише розвагою, порівнюючи з тим, що чекало нас попереду!
Пірнувши під нависаючу кладку, ми без перешкод дійшли до Біжучої сарни, де готувалися до стрибків роуп-джампери.
Цибулівська ГЕС підняла воду, тому течія зупинилась і ми досхочу намилувалися дзеркальними відображеннями, які злегка псували лише рибалки, закидаючи свої снасті.
Після греблі річка прискорилась і можна було трохи перепочити, - гребти треба було лише обходячи підводні камені. Промайнувши вже знайомі місця, ми проскочили під містком, що веде до кам’яного кар’єру. Зараз це робити трохи простіше, а колись тут стирчали залишки опор старого містка і згори звисали дошки з іржавими цвяхами.
Справа по борту – Зубрівка, але більша її частина розміщена на лівому березі, далі від річки. Тут треба бути уважним, бо майже над самою водою звисає дріт паромної переправи, який може легко перекинути човен, чи скинути когось або щось у річку. Паром зовсім не схожий на той, що курсує з Устя на Вороновицю, це звичайна плоскодонка розмірами метр на два, але цього достатньо, щоб переправитись у ліс по гриби, або привезти в’язанку хмизу. Всього за час мандрівки ми подолали три таких перешкоди.
Тримаємось лівого берега, бо тут глибше і немає дерев, хоча зрідка стирчать добрячі каменюки. Нагорі, на скелі у певному ракурсі проступає профіль індіанця.
До Панівців вже рукою подати, але раптом ми помічаємо, що річку перегороджує величезне дерево, під яке нас затягує течія. Обійти його немає жодного шансу, тому різко маневруємо і причалюємо до лівого берега, притершись до товстої частини колоди, де менше гілок і є можливість перетягнути катамаран. Обнести його берегом неможливо – заважають густі зарості. Розподіляємо обов’язки: один, стоячи у воді, тримає плавзасіб, другий, обламуючи гілки, пробирається по стовбуру до правого борту, третій висаджується на берег і допомагає тягнути лівий балон. Нарешті нам вдалося пересадити катамаран через товстенний стовбур, але тут течія почала тягнути його далі через завал, і нам довелося терміново заскакувати на борт.
Перше, що ми побачили, вискочивши з корчів, – здивовані очі літнього рибалки. Видно він немало човнів бачив на своєму віку, але таке, здається, вперше: на одному борту сиділи обличчям вперед, а на іншому – назад, та ще й примудрялися маневрували між деревами. Вибравшись на чисту воду, ми нарешті всілися правильно і прибрали з палуби уламки гілок і листя.
А ось уже і опори недобудованого мосту біля П’ятого кутка (район Панівців). І треба сказати, що виглядають вони не гірше, ніж опори Новопланівського, хоча їм під сотню років і вони ненабагато молодші. Жаль, що роботу не завершили, бо до Цвіклівців чи Сокола дорога стала б набагато ближчою.
У розмові з’ясувалося, що всі ми бачили старі іноземні карти із зображенням залізниці від Кам’янця до Жванця. Видно колись їх поцупила розвідка, але не перевірила достовірність інформації.
Річка неквапно тече під деревами, але попереду вже чути шум і видно білі буруни – це черговий перекат.
Спочатку ми зраділи пригоді, але потім довго сушили намочені штани власним теплом, у повній відповідності до вчення Порфирія Іванова.
Далі, за перекатом, річка міліє і розливається вшир, але перед он тим містком, який видно на горизонті, русло звужується і швидкість течії різко зростає. Жіночка, яка чимчикувала берегом, вчасно встигла попередити нас, що місток провис. Проскакуємо під правим берегом, розпластавшись на балонах, а потім маневруємо між завалами. Місцеві жителі їх не розбирають, та ще й самі сприяють їх утворенню, бо за ними ховається риба.
Тут нас чекає нова пригода: русло забите плаваючими гілками і стовбурами дерев, прикрашеними кольоровими пляшками і банками, які за них зачепились. На берег у цьому місці вибиратись незручно, а глибина така, що весло до дна не дістає. При спробі наступити на деревину, вона пірнає під воду і приходиться, втрачаючи рівновагу, знову гепатись на катамаран. Тим не менше, хвилин за десять ми подолали і цю перешкоду.
Пропливши зо дві сотні метрів, з радістю відмічаємо, що наскрізні дірки у мості вже залатані.
Річка, плавно повертаючи вправо, оминає село. На правому березі – спалена блискавкою верба, а на лівому, трохи далі, – величезний шмат каменю, що відколовся від скелі.
Місцевий житель розповів колись таку історію про цю подію: - Тільки зібралися з кумом випити по сто грамів, яєчню підсмажили, а воно як загуркотить! Вилітаємо з хати, а на городі риба скаче! Ну то й добре, ще й рибки насмажили!
Ось так, цунамі бувають і на Смотричі!
Уламок скелі перегородив русло зліва, а справа впала верба, тому аборигени, скориставшись цим, зробили собі ще одну переправу. Її, мандруючи на човні, приходилось обносити по правому берегу, але тепер паводок відтягнув дерево донизу, залишивши вузький прохід вліво, перпендикулярно до берега. Розуміючи, що зманеврувати не вдасться, розвертаємо катамаран і щодуху вигрібаємо проти течії, щоб зайти в поворот під правильним кутом. Спрацювали ми непогано, але все ж зачепили гілку, яка, замортизувавши, відкинула судно вбік. Проскочили!
Ще один місток перед Нижніми Панівцями, за яким починається справжній лабіринт.
Русло ділиться на три рукави, які потім зливаються о один потік. Але це ненадовго: основна маса води рухається вправо, а вліво, через неглибокі перекати, перетікає чотири потічки. Рухаємось під правим берегом, але, в решті решт, потрапляємо до коридору із сплетених вгорі верболозів, вихід з якого перекривають великі камені. Поки нас туди не затягнуло, вигрібаємо проти течії і, відштовхуючись від дна, переповзаємо через перекат. Далі різкий поворот, пірнаємо під старий напівзруйнований місток і мчимо по рівному руслу з каменистими берегами.
Течія поступово уповільнюється,
а потім і зовсім пропадає.
Ну що ж, ми про це здогадувались, тепер прийдеться махати веслами до самого Дністра.
Єдине, що прикрашає одноманітну роботу – це краєвиди.
А ось уже і Шутнівці!
Пропозиція перекусити і розім’яти ноги одержала схвалення екіпажу.
Обираємо за селом місцину з гарним пейзажем і влаштовуємо невеличкий привал.
Порція допінгу (я маю на увазі сало) додала сил і ми почали веселіше махати веслами.
Вітер почав потроху посилюватись, але то змінював напрямок, то майже пропадав між високими берегами.
Не бажаючи витрачати час на встановлення вітрила, ми вирішили дійти до кінця на веслах. Напевне ми зробили помилку, – останніх пару кілометрів можна було пройти відпочиваючи за рахунок грозового фронту, що рухався майже попутним курсом.
Але без вітрила довелось лише милуватися хмарками, що безперервно змінювали форми як в калейдоскопі.
Пропливаємо Цвіклівці. Зліва – дачне селище, а справа – село. Колись це був один населений пункт, але після підняття води у Дністрі переїхати з берега на берег вже неможливо.
Попереду залишки ГЕС. Якби можна було перелетіти через скелю – всього 60 метрів, але нам прийдеться проплисти півтора кілометри навколо півострова.
Починає працювати «ефект конюшні»: відчувши наближення кінцевої точки маршруту, ми веслуємо швидше і скоро на лівому березі помічаємо першу устецьку хату.
А за 15-20 хвилин причалюємо до берега біля затопленого водою цвинтаря, трохи вище причалу і поромної переправи.
Устя зустрічає нас квітучим бузком і стиглим терном. Не подумайте, що ми перевтомились і все переплутали, це такі вибрики природи у цьому році. А ось і фото на підтвердження:
Подорож завершено.
Миємо катамаран і купаємось, а поки балони сохнуть – гуляємо берегом, пробуючи розібрати старі написи на могильних плитах.
Тут лише річка уквітчує могили, а людям, здається, до цього давно немає діла…
Прибувши додому, ми виміряли пройдену відстань. Набігло понад 25 км. Ну що ж, непогано! Жаль тільки, що не було можливості зняти самі цікаві моменти, бо коли несе швидка течія – не до зйомок, приходиться впиратися веслами, долаючи перешкоди.
Поки Смотрич не пересох, можна ще покататись! А для більшого ефекту присутності потрібна екшн-камера, в ідеалі Go-Pro, з водозахисним боксом. Така буде знімати і на порогах, і на велосипеді, і в печері.
rabbit ,дякую за репортаж.Дякую за мандрівку і враження.Найбільше мене вразили чіткі і злагоджені дії нашої команди у важких і непередбачуваних ситуаціях.Та і останній шмат шляху дав непогану перевірку на витривалість.Приємно згадати.Думаю,якщо погода не підведе,вирватись ще хоч раз цього сезону.
0
