Історична назва пам’ятки — будинок Руського магістрату — пов’язана з тим, що 1658 року указом польського короля Яна ІІ Казимира саме цю будівлю — Кириячинський кам’яний будинок (дім Кирияка) — призначили для розташування в ньому Руського магістрату. Дослідник подільської старовини Євтим Сіцінський (1859—1937) вважав, що Кирияк був війтом руської громади, який подарував свій будинок під магістрат. Однак у королівському привілеї 1658 року вказано, що цей будинок здавна перебував під руською юрисдикцією. На цю суперечність звернула увагу сучасний краєзнавець із Кам’янця-Подільського Валентина Вінюкова-Волкова. Вона ж указала на цікавий грецький термін «кирияке» — так колись називався звичайний будинок, в якому проводили богослужіння до спорудження спеціального. Від цього грецького слова пролягла пряма дорога до німецького Kirche, англійського church зі значенням «церква». Тож, можливо, якийсь заможний кам’янчанин передав свій будинок під «кирияке» — молитовний дім. А коли поряд збудували православну П’ятницьку церкву, то будинок, який у народі й далі називали «кирияке», залишився у володінні руської громади.

Отже, для українців, що мешкали в місті, від 1658 року цей будинок став головним: тут розглядали справи руської громади, вершили правосуддя, приймали гостей. Але тривало це недовго — всього 12 років: 1670 року польський сейм ухвалив розпустити Руський магістрат та приєднати руську громаду до польської. Будинок магістрату став власністю розташованої поруч Іоанно-Предтеченської церкви.

У 1672—1699 роках містом володіли турки, тож про самоврядування головних етнічних громад Кам’янця — української, польської та вірменської — годі було й говорити. Невідомо, на що було перетворено колишній будинок Руського магістрату (знаємо тільки, що церква Іоанна Предтечі стала тоді мечеттю великого візира Ахмета Копрулу). 1703 року, через чотири роки після повернення Кам’янця-Подільського полякам, у місті українську громаду остаточно підпорядкували польській: замість двох магістратів діяв об’єднаний — українсько-польський.

На початку ХІХ століття будинок пристосували під гуртожиток учнів православної Подільської духовної семінарії, яка розташовувалася поруч — у будинку, де нині розмістилася картинна галерея. 1865 року, коли семінарія переселилася на Новий план, а її будинок віддали під Кам’янецьке духовне училище (бурсу, як казали в народі), розташований поруч гуртожиток для семінаристів негайно став гуртожитком для бурсаків.

У роки між двома світовими війнами в будинку містилися районні установи, в повоєнний час — правління промислової артілі «Червоний ткач», а пізніше — контора бавовняної фабрики.

24 серпня 1963 року будинок внесено під № 737 до Списку пам’яток архітектури України, що перебувають під охороною держави. Пам’ятка вважається цікавим зразком цивільної архітектури XVII століття.

У 1978—1980 роках будинок за проектом архітектора Віктора Олександровича Полегкого реставровано на період останньої чверті XVII століття. Тоді ж будинок пристосували під адміністративний корпус Кам’янець-Подільського державного історико-архітектурного заповідника, створеного Постановою Ради Міністрів Української РСР від 18 травня 1977 року. Сьогодні, відповідно до указу Президента України від 30 квітня 1998 року, це Національний історико-архітектурний заповідник (НІАЗ) «Кам’янець».

Реставратори зберегли лаконічне оздоблення фасадів, а дах перебудували, надавши йому вигляд чотирьох стрілчастих об’ємів, вкритих ґонтом. Як писав 1983 року історик-архівіст Іван Гарнага (1924—2012), «тепер важко впізнати колишній будинок артілі «Червоний ткач». Замість звичайного чотирисхилого даху бачимо витягнуті вгору стрілчастої форми чотири «щипці», вкриті ґонтом. «Щипці» добре гармонують із спокійною гладдю стін обох поверхів, що мають легкі наріжні русти. Віконні отвори порівняно широкі, прямокутної форми, без обрамлення. Прості, на чотири шибки віконні рами, виготовлено з дуба. З даху над тротуаром вулиці звисає водовідлив, що має вигляд дракона. З’явилося це зображення тут не випадково. У часи середньовіччя будинки не нумерували. Їх розрізняли за символами, що зображувалися на головних фасадах, порталах вхідних дверей».

Фахівці вважають, що будинок належить до зразків народного житла. Як добре видно на плані, сіни (у вигляді коридору) розділяють будівлю на дві нерівні прямокутні частини: західну, парадну, двокамерну та східну службову, трикамерну. 

Кам’янець-Подільський ДІАЗ (а нині НІАЗ «Кам’янець»), очолюваний від 3 вересня 1987 року членом Національної спілки архітекторів України Василем Фенцуром, став, за задумом, головним охоронцем кам’янецьких пам’яток архітектури та містобудування. А це величезне багатство — 176 об’єктів, включених до державного реєстру (156 з них розташовані на території НІАЗ «Кам’янець», решта 20 — на Новому плані, Польських і Руських фільварках). Як відомо, за кількістю пам’яток серед українських міст Кам’янець-Подільський перевершують тільки Київ і Львів. Утім, як засвідчує низка публікацій у «Живому журналі» під рубрикою «Хроніка знищення Старого міста» (http://hronika-kp.livejournal.com/), далеко не все гаразд, м’яко кажучи, у цьому величезному королівстві старовини.

Велику дослідницьку роботу проводить науковий відділ заповідника. Цікаві та змістовні публікації Ганни Ківільші, яка довгий час очолювала відділ, Галини Осетрової, Станіслави Папевської часто з’являються на шпальтах місцевих газет, у наукових збірниках. А підсумком цієї роботи став туристичний путівник «Кам’янець-Подільський», виданий львівським видавництвом «Центр Європи» українською (2003 рік) і польською (2005 рік) мовами (науковий редактор путівника — київський архітектор-реставратор Ольга Пламеницька).

І на завершення — декілька слів про двір будинку під драконом. Тут, на думку любителів старовини, непогано було би розмістити лапідарій (зібрання кам’яних скульптур) історичного музею-заповідника, як то 2001 року було зроблено в колишньому саду палацу вірменського єпископа, де діє лапідарій археологічного відділу музею. А розміщувати, слава Богу, є що (наприклад, скульптуру Аарона з трьома хлібами).

Багато відомих людей побувало в будинку та в його дворі. Серед них і Віктор Ющенко, який у липні 1992 року, працюючи першим заступником голови правління банку «Україна», завітав до Кам’янця-Подільського з офіційним візитом. Інтерв’ю для місцевого телебачення Віктор Андрійович давав, сидячи із журналістом Олександром Доложевським на лавочці в затишному дворику будинку під драконом (оператором був Сергій Сердюков). На жаль, плівка з тим інтерв’ю не збереглася (часи були сутужні, тож на плівку ще не раз щось записували). Але якби знаття, що через 12 років співрозмовник стане Президентом України, плівку, напевно, берегли би, мов зіницю ока. Хоча сьогодні, коли великі надії обернулися ще більшим розчаруванням, вагомість тієї втраченої плівки вже не видається такою значущою для історії не тільки країни, але й міста.

Автор: Олег Будзей