Василь Добровольський, Мар’ян Красуцький

Пам’яті молодшого сержанта Володимира Максимчука — одного із 44 українських миротворців, які загинули у «гарячих точках» під час виконання миротворчої місії

24 жовтня — Міжнародний день ООН


Їх називають «голубими беретами» або «голубими касками». Називають з любов’ю і повагою. Вони заслужили це ратною працею на різних континентах — там, де палахкотіли довго не стихаючі пожежі, гинули люди і де конче необхідною була їхня присутність. Їх зустрічали хлібом-сіллю, приймали як посланців великої місії справедливості. Там, на Балканах, їм вірили і старі й малі, знедолені кривавими війнами. З ними готові були розділити останній шматок хліба, зігріти теплом власної оселі і серця. «Знаєш, — сказав якось Володимиру старий боснієць — ветеран минулої війни, солдат маршала Тіто, — ми вже не віримо нікому. А вам, «голубим беретам», я вірю. Бачу в ваших очах іскру доброти і співпереживання...»

Це було ще на першому місяці їхнього там перебування. Хтось обстріляв дітей із сусіднього села, коли ті добиралися до школи. Кількома автоматними чергами знову було зруйновано той відносний, а все ж спокій, що тривав тут з часу приходу 240-го батальйону. Дітей обстріляли вранці на відкритому місці. Зліва і справа — невисокі гірські перевали з вузькими ущелинами. Дітлахи з ранцями за плечима йшли звивистою, добре втоптаною стежкою. Уже подолали майже половину шляху, коли почулося щось схоже на стукіт дятла по корі трухлявого дерева. Навчені ще донедавна частими збройними нападами на їхнє та сусідні села, діти попадали на землю. Сміливіші залягли за густими заростями глоду, спостерігаючи за гірською ущелиною, звідки долинали постріли. Невдовзі все стихло. Перелякані малюки повставали і, закинувши за плечі свої ранці, знову продовжили свій шлях до науки. І тут постріли затріщали знову. Кулі засвистіли біля самісіньких дитячих голівок. Двоє хлопчаків — ті, що йшли першими, попадали. У одного з них кулі геть зрешетили ранець, другого було поранено в руку.

Про напад на школярів розповів заступник командира батальйону того ж таки дня і передав наказ вищого командування: взяти під охорону дітей і саму дорогу, якою вони зазвичай ходили до школи. Наступного ранку Володимир та ще кілька вояків прибули у село, аби супроводжувати школярів. Діти прийшли не самі, а з батьками. Хлопчика з перев’язаною хустинкою рукою — саме того, як виявилося, зачепила вчора куля — привів сивий дідусь з костуром.

— Я йтиму з дітьми аж до самої школи. Хай тільки спробують, песиголовці, на них напасти, — мовив старий, сердито розмахуючи палицею. Ледве вмовили його залишитися. «Не турбуйтеся, дідусю, нічого з вашим онуком не станеться. Ми відповідаємо за дітей», — заспокоїв войовничого стариганя Володимир. Той невдоволено зиркнув на хлопця. Відтак ковзнув колючим поглядом по його голубому берету. «Обіцяєш?» — перепитав суворо. — «Обіцяємо. Я і мої друзі для того й прийшли сюди...»

Старий, зіпершись на дерев’яний костур, не зводив очей з хлопця. Наче вивчав, розмірковуючи, чи можна такому довірити онука. Дивився довго, незмигливо. І раптом з-під сивих, кущуватих брів визирнула і розсипалася по обличчю посмішка. Дідусь зробив крок уперед, ще один. Рука з палицею наче застигла у повітрі, а тоді враз торкнулася Володимирового плеча. Той аж відсахнувся з несподіванки. А старий швидко-швидко заговорив. Перекладач, що саме підійшов, ледве встигав передавати сказане:

— Він дякує і каже, що вже не вірив нікому, бо стільки натерпівся, так багато їх кривдили. Але цьому чорнявому воякові він вірить: такі не підведуть. І ще він запитує, звідки ви, хлопці.

— З України, — відказав Володимир. І додав: — Мій дідусь також воював, з фашистами...

Дід вдоволено закивав сивою головою і все говорив, говорив.

— Він каже, що у 1944-му воював у цих ось горах під командуванням маршала Тіто... Каже, добре давали чосу німецьким зайдам. А тепер комусь хочеться, щоб на Балканах точилася братовбивча війна. — Перекладач на мить зупинився, подивився на діда, потім — на солдатів у голубих беретах. — Старий запитує, чому не дають йому спокійно вмерти? Чому палає війна на Балканах, чому гинуть невинні люди? Хіба це справедливо? Він просить відповісти...

Що мав сказати цьому старому югославу Володимир? І чи зрозумів би він його? Найкращою відповіддю на це болюче запитання може бути їхня бездоганна служба, виконання почесного обов’язку кожним вояком миротворчого батальйону. Вони прийшли сюди, щоб допомогти цим людям. Бо інакше навіщо вони тут? Задля чого так невтомно готувалися, тренували тіло і волю, пролили стільки солоного солдатського поту, готуючись до відправки?.. Вкотре згадав маму, і неспокійні, тривожні слова, що бриніли якимось дивним передчуттям: «Володю, може, не треба. Там же так страшно — справжня війна...» А він намагався заспокоїти її, батька, сестричку: «Не турбуйтеся, не переживайте. Все буде добре...»

Ні, він не боявся війни, хоча й багато чув, читав про неї, бачив у кінофільмах. Там боролися і перемагали. Або вмирали за Вітчизну, за рідну землю. Трохи пишномовно... Але ж це було тоді, у тому вже далекому вчорашньому. А нині... Та й хіба ж це війна? Правда, буває, гинуть люди, але ж... Ні, з ним нічого такого не станеться... Йому ж і двадцяти не виповнилося. Він, можна сказати, не жив іще. Дитсадок, школа, технікум… Ніде не був, нічого не бачив. Хіба що в армії трохи світу встиг розгледіти, і то наче крізь вікно швидкого потяга, що мчить і мчить без зупинок у якусь невідому далечінь...

Згадалось, як друзі, та й близькі — чого гріха таїти — переконували його добре подумати, перш ніж одягти солдатський мундир. «Це ж марна трата часу, що ти там, у тій армії, не бачив? Хочеш «дідам» онучі прати і за куривом бігати?» — діймали вони. Що ж, для багатьох армія саме такою й була: даремним гайнуванням часу, напівп’яними «батьками-командирами» й вічною «дідівщиною», від якої годі врятуватися. Володимир бачив її зовсім іншою. В його романтичній уяві вона була суворою, але справедливою школою змужніння і загартування, міцної чоловічої дружби і вірності обов’язку. Такою її виносив у своїй свідомості ще з дитинства, такою волів, аби вона залишалася. Він не мав права на розчарування. Принаймні для нього це було б трагедією. На щастя, він таки не розчарувався, одягнувши солдатську шинелю, а згодом і голубий берет. Дійсно, служба була нелегкою, але він і не сподівався на інше. Командири виявилися розумними, турботливими, дещо схожими на батька, який хоч і був суворим, вимогливим, але справедливим.

Потрапивши сюди, у цей бурхливий вулкан подій і пристрастей, протистоянь і нереалізованих амбіцій, Володимир усім серцем сприйняв чужий біль, відчув його, наче свій власний, відтак намагався робити все можливе, аби допомогти цим змученим до краю довготривалою війною людям позбавитися страху, тривоги за себе та своїх дітей.

...Того дня вони супроводжували дітлахів з невеличкого гірського села до школи, а після навчання — назад, до рідних домівок. Жодного пострілу не пролунало у цей день в горах. Старий югославський селянин гаряче тиснув руки Володимиру і його друзям.

— Спасибі вам, захисники наші, — говорив він розчулено. — Ми знаємо: допоки ви тут — з нами нічого лихого не трапиться. Ви допоможете відродити мир на нашій багатостраждальній землі... От тільки чи довго ще лунатимуть постріли на Балканах? Нам, простим людям, треба орати, засівати землю зерном. Нам набридла війна!

Вони мовчки слухали, і кожен думав свою думу. Правий ти, старий мудрий югославе. Земля, як і люди на ній, прагне спокою. Війни, малі чи великі, нікому не потрібні. Хіба що тим, хто їх розв’язує. Але вони спалахують — то тут, то там. І ллється кров, горять оселі, плачуть діти. Хто приборкає розбурханий вулкан?.. Саме задля цього вони тут. Далеко від рідних домівок, від України. Зате поруч з вами. На них можна покластися...

У миротворчому батальйоні підібралися справжні атлети. На рахунку в кожного — стрибки з парашутом, спортивні розряди з легкої атлетики, боксу, вільної та класичної боротьби. Цьому їх навчали і в «учебці», і під час служби у Болграді, в аеромобільній дивізії, перед відправкою сюди, на Балкани. Володимир Максимчук сумлінно оволодівав усім тим, старався якнайкраще відпрацювати прийоми, подовгу відшліфовував їх, доводив до автоматизму.

...Наприкінці липня прийшов лист від рідних. У них все гаразд, але дуже сумують за ним, хвилюються. «Щодня дивимося по телевізору «Новини». Може, щось скажуть про вас, дітки наші... Нехай береже вас Господь, а Матір Божа від усього злого хай охороняє...» — писала мама.

Знову й знову перечитував листа. Наче удома, в рідному Кам’янці, побував... Кажуть, людина відчуває біду, а надто — власний кінець. Якимось десятим чуттям відчуває. Чи відчув наближення своєї останньої години Володя Максимчук? Чи підказувало йому його серце, що жорстока смерть уже занесла над ним свій кривавий меч? Судячи з усього, таки відчував.

З самого ранку з хлопцем щось діялося. Напередодні, як розповідають друзі у своїх листах до рідних сержанта Максимчука, Володимир переміг у спортивних змаганнях, і замполіт жартома запитав у нього, яке заохочення той бажав би одержати. Він подумав і відповів: «Нічого не треба мені, дозвольте лише зателефонувати додому, з батьками поговорити».

Володимир поїхав до міста, знайшов телефон-автомат. Набирав потрібний номер довго. Але домашній телефон Максимчуків не відповідав. А перед тим отримав з дому листа, з якого довідався, що мати не зовсім добре почувається — останнім часом хворіла серцем. «Хоч би з мамою біди не трапилося», — тривожився. У голову лізло різне: може, мати у лікарні, може… Так і не додзвонившись, Володимир геть загубив спокій і самовладання. У свій вагончик повернувся чорніше чорної хмари. Друзі намагалися його якось розрадити, заспокоїти. Такого з ним ніколи не траплялося. Ходив мовчазний, похмурий, якийсь аж не схожий на себе. Все згадував рідних, друзів дитячих літ. Чомусь вкотре пригадався йому отой дивний сон, що наснився напередодні проводів в армію. Величезний букет чорних троянд... Які ж вони були красиві і... страшні. І досі моторошно. Чому вони йому наснилися? Кажуть, не на добре. «Чорна троянда — квітка печалі», — мовив сам до себе десь почуте. На серці стало важко-важко, ніби хтось придавив його багатопудовою колодою...

Вже треба збиратися на чергування. Володимир одягнув бронежилет, ще раз прискіпливо оглянув зброю, підійшов до невеличкого дзеркальця, біля якого зазвичай хлопці голилися. На нього глянув плечистий смаглявий юнак у військових обладунках, трохи неповороткий у важкому бронежилеті і шоломі. «Ну що ж, у добру путь!» — побажав він сам собі і швидко вийшов.

На об’єкті все спокійно. Володимир полегшено зітхнув. Здається, до нього поверталися спокій і впевненість. Спливав час. Вже й вечоріло. З гір дихнуло прохолодою, а десь здалеку почувся гуркіт потужних двигунів, який швидко наближався, ставав все натужнішим, гучнішим. «Наші, — здогадався Володимир. — З навчань повертаються... «Кілька «бетеерів» були вже зовсім близько, так близько, що він упізнав хлопців з їхньої роти. І вони його також. Замахали дружно руками: «Максе, щасливого чергування!» — кричали, аби пересилити гуркіт двигунів. «Щасливо, хлопці! — відповів. — Гарного відпочинку!..»

«Бетеери» зникли, наче розчинились в рожевому надвечір’ї. Володимир зробив крок, другий. Озирнувся навколо. Все спокійно. Натомлені за день гори, здавалося, також лаштувалися на спочинок. Рожево-бузкові під останніми променями сонця, що вже спускалося за небосхил, вони були по-справжньому казковими. «Краса ж яка! — вихопилося несподівано у Володимира. — От би намалювати!..» І саме в цю мить воно й сталося. Те страхітливе, трагічно-непоправне. Нараз хлопець побачив сіре громаддя з металу, що на великій швидкості мчало просто на нього. Інстинктивно спробував ухилитися, але важка машина нестримно повзла на нього...

...Він лежав під високим чужим небом, на якому поволі, одна за одною, спалахували яскраві вересневі зорі. Десь там, за горами, за долами, була його Україна, його рідний Кам’янець. Він так любив їх, він так хотів жити... Його широко відкриті, уже згасаючі очі дивилися на цей такий неспокійний, загадковий світ, який він мріяв пізнати і не пізнав, хотів зробити кращим і не встиг...

До місця події бігли його бойові побратими, хтось у безнадійливім розпачі, здавалося, на весь світ кричав: «Ма-а-а-кс!..» І крик той, схожий на страшний зойк, почули гори. Та він його не чув. Це сталося 28 вересня 1997-го. За двадцять днів до «дембеля».

...У солдатській казармі — тій самій, де мешкав, відпочивав після напружених стройових занять Володимир. Акуратно заправлене ліжко, поруч — тумбочка. Тут же фотографія юнака з сержантськими нашивками на погонах.

— Це місце молодшого сержанта Володимира Максимчука, який загинув, виконуючи миротворчу місію в Югославії, — пояснює черговий. І вже зовсім не за статутом додає: — Він завжди з нами... Герої не вмирають. Вони продовжують жити в інших вимірах, у пам’яті людській. Поколінь нинішніх і прийдешніх.

журнал "Військо України"