іялося це дуже давно. Вже пам'ять загубилася, коли то було. Бідна вдова весілля дочці справляла. Ішла дівка за такого ж бідняка, як вона сама. Але ж Нігин завжди Нігином лишається. Там люди говорять: "Ми всі бідні, один Бог багатий. Аби здоров'я - розробляться". Хто курку, хто вузол муки - поназносили всього, аж комора тріщить. Настала Марійчина неділя. На вдовине подвір'я зійшлося все село. Вдарив бубон, забреньчали цимбали, заверещала скрипка. Гудуть музики, аж душа радується і земля вгинається, дуже розтанцювалися і молоді, і старі. Тому дядькові, що в бубон бив, вже піт очі заливає, а нігинців не стримати, так розтанцювалися. Кинув він бубон на мураву, сам головою приліг, аби хвилинку перепочити. Що це? Через бубон чути далекий відголосок кінських копит. Крикнув, як ошпарений: -Орда іде, ховайтеся!
Усі весільні кинулися до печери. Перед входом у цю давню схованку впав барвінковий вінок з голови молодої. Прийшли татари і живої душі не застали. Лиш побачили багато слідіа Цією дорогою і поїхали людолови.Перед самісіньким входом до печери лежав барвінковий вінок з биндами (стрічками). Так і догадалися, де втікачі заховалися. У печеру залізти побоялися, знали, що це дуже небезпечно. Відійти без шкоди теж керманич не хотіа Лиш махнув головою своїм воякам, ті зразу зрозуміли його наказ. Позносили з поля гречану солому, забили нею вхід до печери і підпалили. Гіркий, їдучий дим і чорний попіл хмарою полетів у печеру. Добре знали татари, що з гречки вогню не чекай, лиш диму смертельного. Живим не вийшов ніхто.
Усе це пам'ятали люди і переказували з роду в рід, що та печера - то могила, а барвінок перед входом - з віночка, який в той страшний день загубила молода. Пройшли віки. Змінилося життя. Хоч запанував спокій, а пам'ять жила. У 80-х роках 19-го ст. академік Київського університету В.Антонович, готуючись до археологічного з'їзду, почав досліджувати в Товтрах-Медоборах Нігинську печеру. Він знайшов те місце, де загинуло багато людей. Усі стіни були закопчені чорним гречаним димом, завал кістяків теж був чорним від гречаного попелу.
Добросердні люди провели поховання останків і на могилі поставили хрест.
Виявилося, що давня розповідь не була легендою, а справжнім переказом сумної події.
Записано від Яворського Івана.
с.Думанів, 1939 р.
Дивіться також: | 
