Розповідь візника Сидора Івановича, який віз Т.Шевченка до Кармалюкової гори:
Років п'ятнадцять тому (в повісті описуються події 1846 року - прим.ЄС), коли він возив узимку дрова панові, раптом у лісі до нього під'їхали на конях три хлопці-молодці у червоних кожухах, у каракулевих шапках і почали розпитувати і хто він, і кому везе дрова, і скільки заробляє в день, і де живе, і скільки має дітей. Погомоніли спокійно, а на прощання один і питає: - Ти, чоловіче добрий, про Кармалюка чув? - Весь Кам'янець знає, що Устим навіть з Папської вежі втік, на килимі-самольоті вилетів. - І ти віриш у цю казку? - серйозно запитав невідомий. -А чому б не повірити? Кажуть, що Кармалюка панські кулі не беруть, бо він заворожений. Хлопці-молодці щиро розсміялися, зіскочили з коней, допомогли накласти на віз дров і поїхали собі вглиб лісу. Серед них, мабуть, отой старший і був Устимом Кармалюком. Не інакше.
с.68
Продовження мандрівки Т.Шевченка до Кармалюкової гори за повістю 30 вересня 1846 року.
Подорожні поминули вже село Гуменці, яке загубилося в глибоких ярах між розложистими високими вербами вздовж тихоплинної Мокші. Вдалині, на фоні голубого неба, помережаного довгастими білими хмарами, все яскравіше вирізьблювалася Кармалюкова гора. Здалеку вона нагадувала золоту шапку якоїсь казкової істоти. Знизу до самого верху гора заросла густим лісом. Осінь щедро доторкнулася своїм чарівним пензлем до дерев, розмалювавши верхівку гори темно-червоними фарбами. Тому здавалося, що там, вгорі, палає велетенське вогнище. - Ось, Тарасе Григоровичу, і Кармалюкова гора! - урочисто сказав Грицько. - Он яка ти, що стала легендою! Візник притримав коней, щоб гість мав змогу намилуватися Кармалюковою горою. - Може пішки пройдемося? - запропонував Шевченко. - Ще далеченько, Тарасе Григоровичу, - обізвався Сидір Іванович. - А Кармалюкове серце кожної осені горить вогнищем. - Де? - запитав Шевченко. - Та там же, на горі, - показав батогом візник. Поет довго вдивлявся в палаючі загравою дерева на вершині гори, потім нахмурився і суворо промовив: - До помсти над ворогами воно кличе! - А так, - вйокнув на коней Сидір Іванович. - Таки до помсти воно кличе. Візник попустив віжки, повернувся лицем до своїх пасажирів і повідав їм таку легенду: - Чув я від людей, Тарасе Григоровичу, що се недаремно палають дерева на отсій горі. Кажуть, що як Устима забили пани коло Деражні, то тіло його порізали на шматки і возили селами, щоб лякати людей. Дивіться, мов, і з вами таке буде, як не працюватимете на поміщиків. Вирізали пани і серце Кармалюкове і прибили великими залізними цвяхами до дошки. З тиждень возили серце по селах і містах, а воно жило, все з него капала гаряча кров. Одної ночі юнак з ватаги Устима прийшов з лісу в село, де заночували пани, повбивав стражників, взяв Кармалеве серце, загорнув у вишиваний рушник і приніс сюди, на Кармалюкову гору. Викопав глибоку яму і поховав Устимове серце. З того часу кожної осені й палахкотять загравою дерева на Кармалюковій горі. Ще люди кажуть, що аж тоді ся заспокоїть Устимове серце, як запалають панські фільварки і палаци... Чоловік трохи помовчав і додав: - Се я чув не від їдного. Се таки правда. Я сам не їден рік бачу, як горить Устимове серце. Ся як займе у бабине літо, то ся загасить аж пізніми дощами.
с.68-70  Грицько обережно засунув ножа за пояс, і вони пішли далі. Чим вище підіймалися, тим гора ставала крутішою, стрімкішою. Нарешті дібралися до невеликої галявини, з якої відкривався вхід до великої печери. Про неї Шевченко чув від Чуйкевича цікаву легенду. Ніби в печері, на Кармалюковій горі біля Кам'янця-Подільського, глибоко заховані самим славним отаманом свячені ножі і сокири. Вони мають таку чудодійну силу, що самі вийдуть із глибини землі, коли люди не зможуть більше терпіти панську сваволю. І той, хто їх у руки візьме, святкуватиме перемогу. А дасться зброя лише в руки кріпакам. Ввійшли під високе природне склепіння. Печера нагадувала велику кам'яну кімнату, на стелі і на стінах якої, може, мешканці, а може, шанувальники народних месників ножами чи якимось іншим знаряддям повидовбували чиїсь імена, прізвища та невідомі знаки. Були тут і давні написи, були і свіжі, ніби вчора чи сьогодні з любов'ю викарбувані невмілими, але твердими мозолястими руками. Очевидно, Грицько був тут не перший раз, бо пішов у глибину печери, звідки почувся його голос: - Тут, Тарасе Григоровичу, є таємні ходи, де ховалися Кармалюк з побратимами, коли панські посіпаки добиралися до печери. Кажуть, що цими ходами можна вийти в лісі верстов за кілька звідси.
с.74
Фото: Бойко Дмитро
Дивіться також: | 
1
