Назва «Поділля» вперше з'явилася, на думку вчених, у XIV столітті. М. Симашкевич, дослідник історії краю, повідомляє: «У руських літописах вона зустрічається під 1363 роком: "И оттоли от Подоля изгна [Ольгерд] власть татарскую". Термін "Подільська земля" у розумінні "Поділля" вперше трапляється у грамоті князя Олександра Коріатовича Смотриць-кому домініканському монастирю, писаній 1375 року. Князь називає себе в ній "господарем землі Подольськой". Спадкоємці братів Коріатовичів вважали себе вже "князями Поділля". Ще раніше край називали "Пониззя", що зрештою рівнозначно назві "Поділля", бо обидві вони походять, вірогідно, від скорочення більш давніх назв "Русь низинна" чи "Русь дольна"... Так, у книзі "Zbior dzejow polskich..." під 1351 роком зазначено: "Татари, Ольгердом, одним з великих князів литовських виманені (вигнані), Русь низинну, яку Поділлям назираємо,... спустошили". В іншому місці Кромер (польський хроніст.— Ю. С.) називає Спитка з Мельштина "пан низинної Русі або Поділля". Із середини XII ст. вона зникає з літописів (останній раз трапляється під 1240 роком)»[1]. З XIV ст. в офіційних актах вже писалося «земля Подольська»[2].

За часів Галицько-Волинського князівства Поділля ще не мало чітко визначеної межі. Воно включало тоді землі басейну Південного Бугу та північні землі басейну Дністра. На заході та південному заході межа проходила по річках Стрипі, Серету й Дністру. За литовського панування, коли великий князь Вітовт розширив свої володіння до Чорного моря, Подільська земля охоплювала Бакоту, Брацлав, Вінницю, Житомир, Збараж, Звенигород, Кременець, Меджибож, Скалу, Смотрич, Сокілець, Теребовлю, Хмільник, Червоногород і навіть Черкаси. Алессандро Гваньїні у своїй відомій «Хроніці Європейської Сарматії» (1581) так описує межі Подільської землі: «Край Подільський — надзвичайно просторий,... з півдня він сягає кордонів Молдавії та Волощини (історична область Молдови.— Ю. С), а зі сходу понад річкою Дон біля Меотійського озера (Азовського моря.— Ю. С), біля моря Евксинського (Чорного.— Ю. С.) до самих татар перекопських об'єднує в собі просторі й необроблені поля»[3]. З часом, коли на Поділля почали зазіхати сусіди, межі його змінювалися відповідно до політичних перипетій.

Карта Поділля, 1648р. (фото з Вікіпедії)

Впродовж віків на цій території існували різні адміністративні утворення. За татар тут був Подільський улус, що складався з Подільської та Брацлавської тьми. У XIV — на початку XV ст. Поділля являло собою самостійну область поряд з литовськими володіннями [4].

Внаслідок польсько-литовських війн 1431—1433 років Поділля розтягли на дві частини. На північно-західних землях, що відійшли до Польщі, утворилося Подільське воєводство з центром у Кам'янці-Подільському. На півночі його кордон проходив між річками Прип'яттю, Бугом і Дністром, па сході від урочища Гончарихи повертав на південь до Мурафи (від гирла Мурашки до впадіння в Дністер). На заході, минаючи староство Теребовльське (воно посідало якесь осібне місце між Поділлям та землею Галицькою), воєводство обмежувалось ділянкою нижнього Серету і невеликою наддністрянською смугою між низинами Джурина та Стрипи[5]. Південно-східна частина Поділля, так звана Брацлавщина, відійшла до Литви. 1566 року вона була перетворена на воєводство, до якого увійшло три повіти — Брацлавський, Вінницький та, дещо пізніше, Звенигородський. На півдні межі Брацлавщини виходили до Дністра, Ягорлика та Кодими, за якими лежав татарський степ, на сході — до берегів Висі й Синюхи.

1569 року за Люблінською унією Польща та Литва утворили єдину державу — Річ Посполиту. Однак внутрішнє розмежування Поділля залишилося без змін.

1793 року, після поділу Польщі, край увійшов до складу Російської імперії.

Замість воєводств були утворені намісництва. До Брацлавського намісництва (з лютого 1796 року його центром стала Вінниця) входило 13 округів: Бершадський, Брацлавський, Вінницький, Гайсинський, Липо-вецький, Літинський, Махнівський, Могилівський, П'ятигорський, Сквирський, Тульчинський, Хмільницький, Ямпільський[6]. До Подільського намісництва входило 12 округів: Базалійський, Вербовецький, Грудецький, Дубненський, Зіньківський, Кам'япецький, Кременецький, Летичівський, Проскурівський, Старокостянтинівський, Ушицький, Ямпільський (що на Поділлі)[7].

Згідно з указом Павла І від 12 грудня 1796 року намісництва ліквідували. Новоприєднану Правобережну Україну було поділено на три губернії: Київську, Волинську і Подільську. Центром Подільської губернії став Кам'янець-Подільський [8].

У 1804 році до складу Подільської губернії входило 12 повітів: Балтський, Брацлавський, Вінницький, Гайсинський, Кам'янецький, Летичівський, Літинський, Могилівський, Ольгопільський, Проскурівський, Ушицький, Ямпільський4. Територія губернії в цих межах була значно меншою від теренів історичного Поділля й становила 773 кв. милі. Такий адміністративно-територіальний поділ залишався в імперії до першої світової війни.

Нині назву «Поділля» застосовують до трьох областей України: Вінницької, Тернопільської і Хмельницької.

_________________________
1 Симашкевич М. Историко-географический и зтнографический очерк Подолии.— Каменец-Подольский, 1875.— С. 2— 3. На думку Я. Дапікевича, висловлену на VIII Подільській історико-краєзнавчій конференції, «насправді назва Поділля означає не діл у порівнянні з горою, "долішню країну", а. територію, розташовану в долинах і поруч з ними, іншими словами — "країну долин"».
2 Акты Южной и Западной России.— СПб, 1863.— Т. 1.— С.10.
3 Gwagnin A.Z. kroniki Sarmacyi Europskiej. – Krakow, 1860. – S.205
4 АКТЬІ ЮЖНОЙ И Западной России.— Там само.
5 Грушевский М. Барское староство.— К., 1894.— С. 27.
6 Полмое собрание законов Российской империи (надалі — ПСЗ).— СПб, 1830.— Т. 23,— № 17334. ПСЗ.— № 17352.
7 Вінницький обласний державний архів: Путівник.— Вінниця, 1960.— С. 236.
8 Кременецький і Дубненський повіти, що входили до складу Подільського намісництва 1796 р., відійшли до Волинської губернії.