Пряма дорога починає звертати у зелений ярок і, якби не хрест на роздоріжжі, одразу здогадатися, що тут починається село було б неможливо.
Пам’ятаючи про карту, зрізуємо шлях через лісок, праворуч, і немов потрапляємо у тріщину в часі.
З лісу виростає типова сільська майстерня радянських часів, в дворі якої стоїть техніка 30-40- літньої давності. Поруч, на непевних ще ніжках, гуляє симпатичне лоша з обережною мамою, яка старається відійти подалі від незнайомців.
Стежка веде нас далі, донизу, мимо котельні з радянськими лозунгами «Слава КПСС», великої купи вугілля… І раптом ми пірнаємо ще на сотню років вглиб, у минуле: над дахом сараю як марево виникає неоготична вежа, прикрашена зубцями. Здеформований як на картинах Сальвадора Далі, баштовий годинник підкреслює нереальність сприйняття часу.
Захоплені видінням, починаємо знімати все підряд, обмінюючись враженнями.
- Як ви сюди потрапили? Це територія закритого закладу! Перед нами стоїть чоловік років сорока. Виявляється, ми забрели у психоневрологічний інтернат. Старовинні будівлі, залишки парку нас зачарували, тому пробуємо знайти спосіб хоч трохи тут затриматись. З’ясовуємо, що, на наше щастя, директор закладу знаходиться неподалік, тому напряму звертаємось до нього. Вибачаємось за вторгнення і пробуємо пояснити, що ми просто мандруємо, не маючи на меті нічого лихого, і збираємо матеріали для краєзнавчого сайту. Слово за слово і стає ясно, що Леоніду Васильовичу (так звуть директора інтернату) історія рідного краю теж не байдужа. Він і сам збирає інформацію про палац і його господарів в різні часи, бережливо ставиться до кожної дрібнички, стараючись не пошкодити жодного елементу декору без крайньої потреби. Але ж грошей на справжню реставрацію ніхто не виділяє, а знайти у селі майстрів, які б відтворили старовинні візерунки чи полагодили годинник на башті, просто неможливо. От і втрачає поступово старовинний палац свої принади.
Користуючись люб’язним запрошенням, оглядаємо інтер’єр і радіємо, що палац значною мірою зберіг унікальне внутрішнє оздоблення, а тим часом занотовуємо розповідь директора.
Все як колись: дерев’яні панелі, різьблення, старовинні завіси, кронштейни.
У дворі теж все по-старому: зберігся будинок для прислуги, склади, стайні, тільки котельню прийшлось прибудувати.
У парку залишились рідкісні дерева. Наприклад, ось це, що росте навпроти панського будинку, не горить навіть у топці, лише обвуглюється.
Нажаль не зберігся невеличкий ставок з водяними ліліями.
Ось що розповів нам директор Кривчицького будинку-інтернату Леонід Васильович Романов: Володів
помістям граф Крупенський, генерал, засідав у Держаній Думі. Мав понад
1000 десятин землі, 2 млини, винокурню, цегляний завод. Палац був збудований до 1793р.
(Дані одержані з К-П архіву до пожежі для обґрунтування історичної
цінності об’єкту). Єдиний син графа здобував освіту у Проскурові. За
переказами дружина графа мала медичну освіту і була категорично проти
шлюбу сина із простою місцевою дівчиною, в яку він закохався. Щоб
залагодити конфлікт, батько заплатив за навчання майбутньої невістки,
яка врешті закінчила той самий навчальний заклад, що і син. Проти
одруження з освіченою пані мати не заперечувала, тому молоді люди
обвінчалися без перешкод. Останній нащадок графського роду втік за кордон після жовтневої революції. На протязі 2 років у маєтку містився піонерський табір. Потім
був облаштований будинок відпочинку на 47 місць, у якому жителі
навколишніх сіл мали право відпочивати безкоштовно, але по 1 чоловіку
від села. Згодом він був реорганізований в інтернат для незрячих,
також на 47 чоловік. Захопивши у ході другої світової війни Поділля,
німці на протязі року утримували жителів інтернату, але у 1943 р.
позбавились 45 із них, живцем закопавши в урочищі Соломинчик, біля
Дунаєвець. Випадково вціліли лише двоє, які знаходились у той час в
селі. У 1945р. в бувшому маєтку був утворений інтернат на 160 місць
для інвалідів Великої Вітчизняної війни, яким було нікуди повертатись. У 1978р. він був реорганізований у психоневрологічний інтернат, який працює до сьогоднішнього дня.
Початок багатообіцяючий, стільки інформації одразу! Дякуємо за цікаву екскурсію і вирушаємо далі. Попереду місток, на північний схід від якого височіє Лиса гора. Нічого особливого, але, кажуть, часом там збираються відьми...
Розпитавши аборигенів, продовжуємо шлях за течією Тернавки. Тихо шепоче між камінцями вода, хатки сором’язливо ховаються у лісі. Навколо тиша і спокій.
Зліва з’являється зруйнований млин. Стіна впала, але залишки обладнання ще можна роздивитися: сепаратори, жорна, норії.
Побачивши нас, із хатини за млином виходить дід Петро, місцевий житель, і розповідає нам таку історію:
«Як наші наступали, а мені тоді вже тринадцять минуло, добре пам’ятаю! Йшло по цій дорозі 7 німців з конем, везли вибухівку, щоб млин підірвати, а тут наші розвідники з-за річки побачили і почали стріляти. Німці лишили коня і ручний кулемет в город кинули, а самі – тікати! Наші їх не наздоганяли, бо діватися їм було нікуди, - сусідні села Червона армія захопила. А млин працював ще довго, зупинили його років 15 тому. А перед тим млинівку (канал, що подає воду до млина –В.К. ) засипали і підвели електрику.» Згадав дідусь і те, як німці з інтернату двома машинами інвалідів вивезли і замордували. Порадив сфотографувати нову церкву, а не руїни, і попрощався з нами.
А ми одразу ж зустріли нового попутчика, Сашка, який погодився вивести нас на Закрут, один із районів села.
Біля церкви дорога роздвоюється. Одна з паралельних вуличок, що тягнуться вздовж річки, покинута, а на іншій, розміщеній трохи вище, жевріє життя.
Натрапивши на колодязь біля охайної хатки, поповнюємо запаси води і вирушаємо далі. І раптом, аж дух захоплює! За селом виростає височенна гора Грабина.
Прискорюємо крок, щоб швидше піднятися на неї. По дорозі знаходимо кілька погребів, видовбаних у вапняковому схилі.
Як свідчать написи, їм уже понад 100 років! Напевне тут і зберігалася колись продукція винокурні.
Минаємо Закрут і переходимо через Тернавку по дерев’яному містку. Цю частину села називають Доли.
А ось і стежка, яка веде до товтри. Штурмуємо схил і відводимо дух на рівній площадці недалеко від вершини.
У шматку вапняку, що відколовся від скелі, знаходимо скам’янілих жителів Сарматського моря, яке колись і утворило навколишні товтри.
Згори відкривається чудова панорама села.
Воно трохи схоже на карпатське, але хатки не ті і рослинність не та, все наше, Подільське.
Гора Грабина відома тим, що на ній колись було древнє городище і збереглись залишки рову і насипу. На її схилах є декілька печер, біля яких часом знаходять крем’яні знаряддя, та місцеві хлопчаки пов’язують їх із Устимом Кармалюком. За допомогою нашого провідника ми швидко відшукали печери, але вони виявились невеличкими, тому прийшлось залазити у них по черзі.
Дощ налетів раптово і мандрувати крутосхилами по слизькій траві стало небезпечно. Наш юний гід, опасаючись грози, поспішив додому, а ми, подякувавши йому, продовжили шлях за течією річки.
Йшли ми через місце, про яке місцеве населення розповідає таку легенду: Жив у селі жадібний пан, до якого у пастухи за мізерну плату найнявся циган. Поцупив він отару овець, тай заховав її у печері, а коли пан питав «Де ж ті вівці?», показував йому білі і сірі каменюки на схилі Грабини: «Так он же вони, пасуться!».
Ну що ж, для розвідки досить, буде привід прийти сюди згодом. Попереду ще чекає Михайлівка із романтичним озером і старовинним парком.
Район Дунаєвецький, за Слобідкою Рахнівською поворот направо (~24км від Кам'янця), і там ще біля 6 км. Ми наматали за день 25 км від того повороту через Рахнівку, Кривчик, Гуту Блищанівську, Блищанівку, Михайлівку до Макова. Добирались автобусом.
Труды Подольскаго єпархiальнаго историко-статистическаго комитета. Выпускъ девятый. Под редакцією священника Евфимія Сѣцинскаго. Приходы и церкви Подольской епархии. Каменецъ-Подольскъ, 1901.
1204. Кривчикъ м.—расположено по обоимъ низменнымъ берегамъ р. Тернавы узкою ломанною линіею и окружено горами; отъ м. Дунаевецъ въ разстояніи 10 в. къ ю., а отъ Каменца въ 26 в. Климатическія условія благопріятны для здоровья; почва глинистая, безъ удобренія плохо родитъ. Названіе свое, по всей вѣроятности, Кривчикъ получилъ отъ криваго теченія рѣки, на которой онъ находится. Населеніе—малороссы, православные, 680 м. и 656 ж.; есть два семейства католиковъ и около 130 д. евреевъ. Занимаются крестьяне хлѣбопашествомъ, которое однакоже прокормить ихъ не можетъ, почему они ищуть заработка въ Бессарабіи. На одной изъ горъ, прилегающей къ Кривчику съ юго-запада и называемой „Городище", сохранились слѣды каменныхъ зданій, валы и насыпи, — остатки, по преданию, какой-то крѣпости; здѣсь до недавняго времени выпахивались старинный деньги, посуда, оружіе и разныя вещи. У мѣстечка есть также пещеры, возлѣ которыхъ отыскивают каменныя орудия. Зауажимо, що „Городище" - це та сама "Грабина" - В.К.
А ще думаю варто зауважити що ту гору, Грабину, Сашко називав Кармалюковою і печери Кармалюковими. І ще говорив що через ті печери є підземний хід (чи навіть ходи) яким можна до Кам'янця добратись
От знайшов одне з місць, де бачив: "Гарно тут невимовно. На околиці села піднімається гора "Грабина" - кажуть, там колись був замок. Цілком можливо, місце це неймовірне. Водій розказував, що до цього часу збереглися розлогі підземні ходи, подекуди вже засипані, але я не любитель самотужки вивчати підземелля". (джерело) Виходить і Блеці про це переповідали
Для всіх охочих пізнавальної поживи повідомлю, що палац у Кривчику - це закритий лікувальний заклад і там дуже хворі люди - ми там були небажаними гостями як і будь-які інші незапрошені відвідувачі. Нас звідти гнали спочатку, але потім гнів змінився на милість і завдяки доброті директора, який теж цікавиться історією своєго закладу, нам вдалось усе це побачити і донести до вас.
Дуже приємно, що нашою територією хтось цікавиться. З дослідниками хотіла б більше поспілкуватися. Дійсно надзвичайно гарні краєвиди Кривчика милують око. Крім городища Скіфського періоду "Коротка і Довга Грабина" ще є урочище "Грота", що розміщене між горами і там є цілюще джерело, бо вода проходить через креміння. Також є цілюще джерело "Гуркало". Досить цікаве своїми ставками місце "Бовгурі". Там раніше було місце відпочинку при панській гуральні. Місцеві жителі розповідають, що колись с.Кривчик було містечком і там була велика гуральня (завод по виготовленню спирту). А коли у війну наші відступали, то кажуть що спирт по полях розливали бочками, щоб ворогові не дісталося. Доїхати до нас дуже просто: по трасі Житомер - Чернівці є зупинка Рахнівка. Це від Кам'янця -Подільського в сторону Хмельницького 25 км, приблизно 500м за Слобідкою-Рахнівською поворот на право. Ну а потім пішком, або попутнім транспортом 3 км до Рахнівки і 4 км до Кривчика. В Рахнівці, до речі, теж є панський маєток барона Корфа з прекрасним старовинним парком. Для бажаючих можу організувати супровід.
0
