У Кам’янці-Подільському Георгіївська церква на Польських фільварках (див. Храм, що був і планетарієм, і собором) і Покровська церква на Руських фільварках — наче сестри. Кам’яну Георгіївську церкву освятили 15 жовтня (27 жовтня за новим стилем) 1861 року, а рівно через тиждень — 22 жовтня (3 листопада за новим стилем) 1861 року — і кам’яну Покровську. Розповімо детальніше про молодшу із сестер.
ПРЕДТЕЧІ
Схема розвитку культового будівництва на Руських фільварках має такий вигляд: Воскресенський монастир — перша Воскресенська церква — друга Воскресенська церква — третя Воскресенська церква — дерев’яна Покровська церква — кам’яна Покровська церква.
Найслабкішою (найменш дослідженою) ланкою у наведеному ланцюжку є перша. 1895 року, розповідаючи про Руські фільварки, Юхим Сіцінський писав: «У цій місцевості трапляються сліди перебування первісної людини: у землі знаходять кам’яні знаряддя — сокири, ножі та ін. Що ж до історичних часів, то деякі дослідники стверджують, що за часів Коріатовичів і раніше це місце було заселене, що тут був православний монастир». Як бачимо, Юхим Йосипович посилається не на конкретні документи, а на досить розпливчасте: «деякі дослідники стверджують». Перейшовши до висвітлення історії культових споруд на Руських фільварках, Сіцінський став не набагато конкретнішим: «Є звістка, що на Руських фільварках був у давнину, ще за Коріатовичів або навіть раніше, православний Воскресенський монастир».
До питання Воскресенського монастиря зверталися як краєзнавці XIX століття — церковні історики Данило Синицький у статті «Кам’янецький Свято-Троїцький першокласний монастир» (1868) і Мойсей Доронович у праці «Передмістя Кам’янця-Подільського Руські фільварки до XIX століття» (1883), так і сучасні дослідники — доктор історичних наук Ярослав Дашкевич у статті «Кам’янець — ще раз» (1984), архітектор Ольга Пламеницька у книжці «Християнські святині Кам’янця на Поділлі» (2001). Оскільки монастир цікавить нас тільки як найдавніший можливий предтеча сучасної Покровської церкви, то розгляд широкої полеміки навколо нього залишимо на майбутнє і підемо далі — до Воскресенських церков.
Ольга Пламеницька пише: «Є свідчення про те, що кам’янецький Троїцький монастир наприкінці XIV століття отримав земельний наділ на Чернечому полі, там, де була Воскресенська церква. Мойсей Доронович вважав, що Воскресенську церкву, про яку йшлося в документі, було зруйновано 1395 року під час битви під мурами Кам’янця великого князя литовського Вітовта з удільним подільським князем Федором Коріатовичем. Згодом, у XV столітті, за старости й каштеляна Федора Бучацького, на її місці було збудовано нову дерев’яну Воскресенську церкву, що проіснувала до 1672 року». Сіцінський же перехід від монастиря до церкви бачив простішим (без зайвої ланки) і писав, що після закриття монастиря «кам’янецький староста Феодор Бучацький 1452 року влаштував Воскресенську парафіяльну церкву та дав їй землю з десятьма селянами».
Останню Воскресенську церкву (другу в переліку Сіцінського, третю — в списках Дороновича та Пламеницької) було побудовано близько 1730 року. Вона проіснувала недовго — півстоліття. 1783 року, внаслідок її надто благенького вигляду, було розпочато будівництво на Руських фільварках нової церкви на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Цю церкву заклали 13 (24) липня 1783 року старанням уніатського офіціала, настоятеля кам’янецької Миколаївської церкви Андрія Ільяшевича, а освятили 1785 року. Храм був дерев’яним (з ялинового дерева), однобанним. 23 лютого (6 березня) 1795 року Покровську церкву, як уніатську, приєднали до православ’я, хоча настоятель її Іоанн Сугак залишився греко-католиком. Проіснувала ця церква до 1860-х років. Саме на зміну їй і прийшла нинішня кам’яна церква.
У 1807—1835 роках Руські фільварки та Карвасари становили єдину парафію, тож службу Божу в Покровській церкві відправляли священики Хрестовоздвиженської церкви, що на Карвасарах. І тільки 1835 року Покровська церква розжилася на окремого священика. Ним став Ємеліян (Омелян) Капацинський, який був настоятелем храму до 1853 року. Далі зовсім недовго, у 1853—1855 роках, священиком Покровської церкви був Микола Бодянський. Далі до кінця життя (помер 10 березня 1870 року на 41-му році життя) він був настоятелем церкви святого великомученика Димитрія в селі Серби Балтського повіту, у цьому повіті довго був благочинним 3-го округу. Як зазначено в праці «Парафії та церкви Подільської єпархії», виданій 1901 року, Бодянський «залишив після себе добру пам’ять у парафіян, яка і досі не згладилася, хоча спливло 28 років: на його могилі парафіяни недавно встановили чавунний пам’ятник». Син отця Миколи — Павло Бодянський, який народився в Сербах, став активним популяризатором шашок, організував перші три чемпіонати Росії з шашок (1894, 1895 і 1898), а також перший чемпіонат Росії з шашок за листуванням (тривав від 1896 до 1899 року).
БЛИЖЧЕ ДО НОВОГО ПЛАНУ
Кам’яна Покровська церква замінила дерев’яну. Новий храм заклали 6(18) травня 1845 року. Будівництво проводилось під керівництвом єпархіальних архітекторів Антона Автономовича Островського та (від 1854 року) Миколи Онуфрійовича Кулаковського. Паралельно вони вели нагляд і за зведенням Георгіївської церкви на Польських фільварках, закладеної пізніше — 1(13) вересня 1851 року.
Руські фільварки з Покровською церквою на дореволюційній листівці
Зводили нову Покровську церкву не на колишньому цвинтарі, а на новому місці, вище від колишнього цвинтаря і ближче до Нового плану. Будівництво храму закінчено працями і турботами священика Мойсея Дороновича. Освячення, як вже зазначалося, відбулося 22 жовтня (3 листопада) 1861 року.
Архітектори розглядають Покровську церкву як зразок культової споруди, побудованої за типовим проектом в еклектичному стилі. Храм кам’яний, безстовповий. Вівтарна частина прямокутна. Із заходу прибудовано дзвіницю. Центральну частину церкви перекрито банею, на кутах влаштовано декоративні главки. Головний вхід до храму пролягає із західного боку через ґанок і дзвіницю, перекриту шатровим дахом. На північному і західному фасадах влаштовано ґанки на стовпах, перекриті двосхилим дахом із фронтоном.
Фасади церкви декоровано прорізними стрічковими рустами в штукатурці та фільончастими невеличкими нішами. Вікна з півциркульними перемичками прикрашено сандриками (невеликими карнизами). Карниз, що вінчає церкву, та карнизи на фронтонах ґанків мають модульони (щось на кшталт кронштейнів). Покрівля залізна.
Погляд на церкву з повітряної кулі
До парафії Покровської церкви входили розташовані вниз по течії Смотрича села Зубрівка та Цибулівка.
ПЕРШИЙ НАСТОЯТЕЛЬ
Першим настоятелем новозбудованої церкви був не раз уже згадуваний у цій статті Мойсей Доронович. Тож розповімо детальніше про нього.
Мойсей Захарович народився 4 вересня (16 вересня за новим стилем) 1828 року на окраїні Подільської губернії — в селі Кумарі Балтського повіту (нині Первомайського району Миколаївської області). Його батько Захарія Доронович був священиком у Кумарах від 1825 року. У 1843—1850 роках він був настоятелем храму в селі Гаврилівці (нині Кам’янець-Подільського району). У 1850—1868 роках його наступником у Гаврилівцях був його син Филимон (старший брат Мойсея Дороновича).
1851 року Мойсей Доронович закінчив зі ступенем студента Подільську духовну семінарію в Кам’янці-Подільському. 8 (20) листопада 1851 року його рукопокладено в священики в село Нетечинці Летичівського повіту (нині Віньковецького району).
Від 1855 року Мойсей Захарович мешкав у Кам’янці-Подільському, послідовно був священиком чотирьох міських церковних парафій. Спочатку, у 1855—1868 роках, він був настоятелем Покровської церкви на Руських фільварках. Тут він облаштував нову Покровську церкву — кам’яну.
У 1868—1870 роках Мойсей Доронович був законовчителем Кам’янець-Подільського жіночого духовного училища на Польських фільварках і священиком його домової церкви. Від 29 вересня 1870 року о. Мойсей — настоятель Миколаївської церкви в Старому місті, від 6 (18) вересня 1879 року — Георгіївської церкви на Польських фільварках.
10 (22) квітня 1885 року Мойсея Дороновича призначили кафедральним протоієреєм Казанського православного собору в Старому місті.
Від 1865 року Мойсей Захарович — член Подільського єпархіального історико-статистичного комітету. 1890 року став одним із засновників Кам’янець-Подільського давньосховища старожитностей (нині Кам’янець-Подільський історичний музей-заповідник).
Помер Мойсей Доронович 9 вересня (21 вересня за новим стилем) 1891 року в Кам’янці-Подільському. За п’ять днів до смерті йому виповнилося 63 роки.
Мойсей Доронович — автор праць «Вірмени на Поділлі та їхня перша церква в Кам’янці-Подільському, нині міська православна церква в ім’я Святого Миколая» (1878), «Передмістя Кам’янця-Подільського Руські фільварки до XIX століття» (1888). Інтерес дослідника до цих тем цілком зрозумілий і напряму пов’язаний із місцями його служби.
Як зазначив професор Лев Баженов, праця «Вірмени на Поділлі...», вміщена в другому випуску «Трудів Подільського єпархіального історико-статистичного комітету», по суті є монографією. В ній уперше в історіографії краю ґрунтовно розглянуто та узагальнено життя вірменських колоній та їхні вірування в XIII—XIX століттях.
Не менш цінною є і праця про Руські фільварки, вміщена в п’яти номерах «Подольских епархиальных ведомостей» за 1888 рік.
Всередині храму
МАТУШКА МАСЯ
Розповідаючи про церкву ми, як правило, згадуємо панотця (батюшку) і дуже рідко паніматку (матушку). А якщо говорити про давні часи, то навіть ім’я паніматки досить важко встановити. Цього разу нам повезло — і ми розповімо про дружину Мойсея Дороновича. А допоможуть нам у цьому спогади «Прадід Ілія» Ольги Приходько — доньки священика Костянтина Ватича, який від 1893 року був настоятелем Хрестовоздвиженської церкви на Карвасарах.
Отже, дружиною Мойсея Захаровича була третя донька священика Ілії Думанського, який від 1828 року мав парафію у селі Савинці нинішнього Ярмолинецького району. Ольга Приходько в спогадах називає свою родичку Масею (навіть так — «Мася» — названо розділ, присвячений їй). Очевидно, повне ім’я Масі — Марія. Тож для розповіді про Марію Доронович (уроджену Думанську) надаємо слово Ользі Приходько:
«Третя дочка, Мася, пішла до Дороновичів. Вона була менша на зріст, але надзвичайно добра й приємна, тактовна і ласкава по матері. Всі її любили, а чоловік у неї був так закоханий, що догоджав їй у всьому. Сестри із заздрістю дивилися на це щасливе життя Масі, бо тоді серед попівства були простіші норми відносин, жінку можна було любити та поважати, але «цяцькатися» з нею не годилося. А сестри між собою розказували, як чоловік Масі сам розчісує її пишне волосся та заплітає коси.
…Про Дороновичку ще було відомо, що на старість у своїй доброті вона зайшла так далеко, що дехто думав, що вона «з’їхала з глузду». Роздавала дарунки будь-кому, а купуючи в селянок якісь речі, казала, якщо ціна здавалася їй низькою:
— Молодичко, чи не шкода тобі задарма свою працю віддавати?
І платила дорожче, як просили. То була нечувана річ! Правда, поводилося Дороновичці дуже добре. Мало, що чоловік був добрий і заможний, зробили його ще й соборним протоієреєм. Така честь! Друга б тішилася Бог знає як та пишалась би, а Мася стала ще скромнішою.
За своїх дитячих років довелося мені один раз її побачити. З мамою вибрались колись ми, діти, на велике родинне свято, а по дорозі заїхали трохи відпочити до «доброї бабусі», як називали в родині бабусю Доронович. Я була ще малою, але пригадую собі низьку розлогу хату всю в запашних квітах та зелені. Дім був заллятий сонцем, і видався нам якимсь затишним та привітним. У покоях була надзвичайна чистота, веселі барвисті килими, всюди застелені сніжно-білі багато вишивані рушники та серветки, запах ароматного зілля, коло темних, стародавніх образів блимала лямпадка... Тиша, спокій, лагідність, здається, насичували все довкруги.
На порозі вигрівалась киця. Вона й не думала від нас тікати, певно, добре знаючи, що в цьому домі «і скотів милують». Навіть пес на дворі привітно крутив хвостиком і не гавкав на гостей.
А сама бабуся маленька, сухенька, в темній хусточці, така преласкава, що здавалося світилося з неї. Надавала нам всяких гостинців, і усе бідкалася, що так скоро мусимо їхати далі, щоб ніч не застала нас у дорозі».
ЄДИНА
У ході боротьби радянської влади з «опіумом для народу» Покровська церква на Руських фільварках зосталася єдиною, що діяла в Кам’янці-Подільському. Василь Столяренко в нарисі про церкву, опублікованому 2009 року в журналі «Православный взглядъ», писав:
«Непросто було віруючим ходити в храм, коли керівник держави обіцяв невдовзі показати по телевізору «останнього попа». Складно було повінчатися, похреститися і побути навіть на Пасхальній службі. Це могло закінчитись неприємностями на роботі. Ось в ті часи настоятелем храму з 1964 до 1992 року був блаженної пам’яті протоієрей Лаврентій (Кобля). Він був учасником Великої Вітчизняної війни, мав бойові нагороди, і ось йому довелось побувати і на духовному фронті».
Покровська церква восени
Додамо, що Лаврентій Андрійович народився 1925 року, у 1990—1994 роках був депутатом міської ради і тим самим першим у місті заперечив приказку «Виберуть попа в раду, як небо зацвіте», яку до війни подала (можливо, що й сама придумала) обласна газета «Сталінська молодь», котра тоді видавалася в Кам’янці-Подільському. Після Покровської церкви отець Лаврентій був настоятелем храму Успіня Пресвятої Богородиці в Старому місті. Помер у листопаді 2004 року.
ІКОНИ
|
Митрофорний протоієрей Віктор Гаджула
|
У Покровському храмі у радянський час зберігалася ікона Святителя Миколая із закритої в Старому місті Миколаївської церкви. Та настали інші часи — і 20 липня 1991 року з великою радістю отець Лаврентій з парафіянами зустріли гостей — єпископа Хмельницького і Кам’янець-Подільського преосвященного Нифонта (тепер митрополит Луцький і Волинський) із священством. Гості прибули, щоб урочисто перенести ікону Святителя Миколая з храму Покрови Божої Матері до Свято-Миколаївського храму — на місце постійного зберігання.
Нині в Свято-Покровському храмі також є ікона Святителя Миколая, написана в XVII столітті, та дуже шанована ікона святого Іоанна Предтечі, яка 2007 року на свято Різдва цього святого замироточила.
Сьогодні настоятелем Покровської церкви є благочинний Кам’янець-Подільського району, митрофорний протоієрей Віктор Гаджула, уродженець села Велика Слобідка Кам’янець-Подільського району.
P. S. Ілюстрації із сайту НПП «Подільські Товтри» та журналу «Православный взглядъ».
© Олег Будзей
Дивіться також: |
