Збігнєв Гайх

Народився майбутній художник 15 листопада 1923 року в славному українському місті Умані. Чимало людських доль-ниточок пов’язують Кам’янець-Подільський і Умань. Це і грецька красуня Софія Глявоне, відома в Кам’янці як Софія де Вітте, а в Умані — як Софія Потоцька. Це і видатний поет, уродженець Кам’янця-Подільського Микола Бажан, який шестилітнім хлопчиком переїхав до Умані — нового місця військової служби батька. Поєдналися ці два чудові міста і в долі героя нашої оповіді. Отже, далекого 1923 року в уманській сім’ї Казимира Антоновича та Марії Феліксівни Гайхів народився син. Оскільки мати була полячкою (в дівоцтві мала прізвище Дзюбаровська), то синові дала польське ім’я — Збігнєв. Утім, потім доля розпорядилася по-своєму і вже дорослого Збігнєва перехрестила в побуті на Сергія.

На жаль, поштовий службовець Казимир Гайх побачив тільки перші кроки свого сина. Коли Збишкові було п’ять років, від залишився без батька, який помер від сухот. Вся турбота про сина лягла на материні плечі. Марія Феліксівна була неординарною жінкою. По-сучасному кажучи, вона була модельєром, зокрема, шила одяг для багатьох відомих уманців. Коли у місті створили майстерню з пошиву жіночого одягу, саме Марія Гайх очолила її, була там закрійницею. Але це тільки невеличка часточка Маріїного таланту. Вона малювала аквареллю, мала гарний голос, любила поезію. У будинку Марії Гайх збиралися артисти, художники, творчий цвіт Умані. Ось у такій атмосфері зростав Збишко. Тож не дивно, що хлопчина і сам потягнувся до мистецтва. І мати стала його першою наставницею. Ось як згадує дитячі роки Збігнєв Казимирович:

— Особливо мені запам’яталось, як один із художників малював портрет матері. І я, не відриваючи очей від художника, вловлював, як під його пензлем усе виразніше визрівали риси такої близької мені людини. Після цього, а було мені тоді років шість, я не пропускав найменшої нагоди, щоб покористуватись пензлем або олівцем. Мати відвела мені свою вітальню, щоразу ставила вази із запашними квітами, з яких мені найбільше запам’яталися хризантеми. Купила все потрібне для малювання і незмінно стежила, щоб я у визначений час щоденно сідав за мольберт.

Тож не дивно, що в школі Збишка учні та вчителі називають художником, доручають малювати, оформлювати... Пам’ятна хлопцеві й гастольна постановка «Запорожця за Дунаєм» з Марією Литвиненко-Вольгемут та Іваном Паторжинським у головних ролях. Пам’ятно, як вони з мамою їздили зимовою «Софіївкою». Але на Умань, як і на всю Україну, насувалися голодний 1933-й, репресивний 1937-й. Не обминула біда і так уже неповну сім’ю Гайхів. Ледь переживши голодомор, через чотири роки Збігнєв став круглим сиротою. Материні друзі, намагаючись пом’якшити моральну травму підлітка, не розповіли йому всієї гіркої правди тодішнього життя (сказали, що мама померла), взяли сироту під свою опіку. І все ж Збігнєву довелося покинути школу, влаштуватися на роботу. Особливо важко було на цегельному заводі: з роботи виходив, наче сліпий, ледь бачив дорогу додому. На щастя, куряча сліпота минула, коли один знайомий допоміг улаштуватися на хлібозавод.

Коли Збігнєву йшов 18-й, ще одна страшна біда насунулася на країну — війна. Разом з іншими допризовниками юнака з Умані направили в Махачкалу. Там він уперше побачив море — Каспійське. Хлопців розвели по селах, півроку Збігнєв працював у колгоспі. А в січні 1942 року на призовній комісії в Хасав’юрті Збігнєва запитали, чи не хоче він служити на флоті. Юнак дав згоду — і на шість років море стало його долею. Спочатку була морська школа в Махачкалі. Вибрав собі унікальний фах, якому на суші в звичайному житті й аналогів немає: став учитися на сигнальника. Сигнальник, образно кажучи, — це очі та вуха корабля. А якщо прозаїчніше, то це матрос або старшина, що веде спостереження за морем і повітрям, приймає та передає сигнали.

Після піврічного вишколу Збігнєв Гайх став сигнальником. Спочатку служив на криглоламі на Каспійському морі. Тричі криголамом пробивалися моряки до Сталінграда, вночі привозили пальне, продукти. А потім була служба на мисливцеві за підводними човнами. Брав участь у визволенні Севастополя.

Війна — війною, а життя — життям. В Астрахані зустрів дівчину. Сиділа вона на лавочці й співала щось на слова Пушкіна. Сергій (так тоді вже стали звати Збігнєва) підхопив. «Ви любите Пушкіна?» — спитала дівчина. «І не тільки його», — відповів Сергій. Так увійшла в його долю Віра Антоненко... А коли Сергіїв корабель уже мав відпливати, Віра з’явилася на березі з великим згортком у руках. Сергієві передали пакунок, він розгорнув і побачив... великий том Лермонтова. Згодом цей том став сімейною реліквією Сергія Казимировича та Віри Дмитрівни Гайхів.

І воєнна, і повоєнна служба на флоті не відвернула Гайха від малювання. Бо ж випадали і вільні хвилини, коли, скажімо, корабель стояв на ремонті. Тоді можна було і помалювати, і поспівати, і навіть... боксом зайнятися. Після війни влаштовувалися виставки моряків-художників. Так, у грудні 1947 року газета «Флаг Родины» відзначила, що картину «Пейзаж Севастополя 1947 року», що експонувалася на виставці в Севастополі, було визнано найкращою, за що її автора — головного старшину Сергія Гайха — нагороджено грамотою.

1948 року нарешті закінчилася морська служба Сергія Гайха. І пролягла його дорога в Костопіль на Рівненщині, де на його повернення з нетерпінням очікували дружина Віра, 4-річний син Женя та зовсім маленька донька Жанночка. Сергій працював на заводі художником і... мріяв про професійну освіту. І Віра зважилася на п’ятирічну розлуку з чоловіком. 1951 року Гайх став студентом знаменитого Одеського художнього училища імені Митрофана Грекова (заклад засновано ще 1865 року як Рисувальну школу Одеського товариства заохочування красних мистецтв).

До речі, студентів училища наймали для участі в масових сценах в Одеській опері. Це був не тільки підзаробіток, але й дотик до високого вокального мистецтва. Зокрема, Сергій знав напам’ять низку оперних партій. А його товариш Віктор Лужецький, пройшовши прослуховування, навіть перекваліфікувався на оперного співака, згодом був солістом Львівської опери. Успішно пройшов прослуховування і Гайх, але почув: «Сергію, ти, передусім, художник».

Закінчивши училище, Сергій за розподілом поїхав у Хмельницьку область. В обласному центрі йому порадили: «Їдь до Кам’янця, не прогадаєш». Так 1956 року Сергій Казимирович став кам’янчанином. Сюди ж переїхала і його сім’я. Того ж таки року в місті над Смотричем було підготовлено та випущено перше (і, на жаль, останнє) число літературно-художнього альманаху «Кам’янець-Подільський», а Сергія Гайха запросили стати його художником. Він оформив обкладинку альманаху, проілюстрував низку публікацій у ньому.

Була в ті роки цікава організація — УКООП «Художник». Укоопівці на замовлення виконували оформлення підприємств, закладів, сільських клубів. Здебільшого, це були не самостійні роботи, а копії з добре відомих і перевірених часом картин знаменитих майстрів (згадайте хоча би масово розтиражований «Ранок у сосновому лісі» Шишкіна). Займався цим у Кам’янці-Подільському і Сергій. Але водночас для душі портретутав кам’янецькі пам’ятки. Але до Гайхових ліноритів (гравюр на лінолеумі) ми ще повернемося.


У 60-і роки в Кам’янці-Подільському сформувався цікавий дует художників-монументалістів — Сергій Гайх і Семен Розенштейн. Художнє оформлення інтер’єру бібліотеки імені Затонського, книгарні «Кругозір», крамниць «Спорттовари» та «Квіти», ресторану «Стара фортеця», кімнати щастя в Кульчієвецькому Будинку культури, мозаїчне панно «Підкорення космосу радянською людиною» в кафе «Супутник», пам’ятний знак до 50-річчя народження комсомолу в міському парку — ось основні роботи творчого тандему.

Причому Сергій Казимирович і Семен Борисович усі роботи виконували вдвох — без жодних підручних майстрів. Їх працю шанували, зокрема, і перші люди міста — Григорій Тонкочеєв, Олександр Лєсовой.

НЕМАЄ ФАНТАЗІЇ — НЕМАЄ МИТЦЯ

Збігнєв Гайх. Чоловічий портрет

У середині 1960-х років усе гучніше зазвучали голоси про відкриття в містах дитячих художніх шкіл. Вели про це розмову і Сергій Гайх, і керівник гуртка юних художників у Палаці піонерів Дмитро Брик. Як зробити, щоб школу пошвидше відкрили у Кам’янці, бо обласний Хмельницький, звісно ж, маючи кращі фінансові можливості, «потягне ковдру на себе». Розмова Гайха з київським художником Анатолієм Пламеницьким, іншими колегами підказала вихід: потрібно продемонструвати, що в Кам’янці-Подільському є значні художні сили. Тож 1967 року в Києві в Будинку літераторів відкрилася виставка «Архітектурні та історичні пам’ятки Кам’янця-Подільського», на якій із 81 представленої картини 75 належало Збігнєву Гайху та Дмитрові Брику. Такого Київ ще не бачив. Сам метр — народний художник СРСР Василь Касіян, побувавши на виставці, негайно взявся за телефонну трубку, щоб переконати Міністерство культури УРСР: «У Кам’янці є сили, тому художню школу треба відкривати передусім тут, а вже потім у Хмельницькому». Забриніла сльоза на очах академіка Миколи Бажана, коли він побачив куточки рідного міста. З’явилися схвальні відгуки про виставку в «Літературній Україні», «Українському історичному журналі», «Вітчизні». Зокрема, відомий історик Михайло Брайчевський зробив такий висновок: «Дуже приємно, що в Кам’янці-Подільському є власні художні сили, здатні увічнити його історичну неповторність». Ось де зіграли роль прекрасні Гайхові лінорити. Так, Галина Богданович у «Літературній Україні» відзначила експресивність робіт художника, в яких є почуття, схвильованість, відчуття романтики минулого й сучасності.

Після київської виставки красу графічних робіт Гайха та Брика змогли оцінити й львів’яни. Після цього питання про відкриття в Кам’янці-Подільському дитячої художньої школи було фактично вирішено. Завідувач міськвідділу культури Катерина Білик довела справу до логічного кінця — і 1969 року Сергій Гайх провів перший набір учнів, а закінчивши розпочаті монументальні роботи, став викладачем і завучем школи. Спочатку школа розміщувалася в приміщенні бібліотеки на вулиці Ленінградській, а першим її директором був художник Володимир Антонюк. Але вже в січні 1970 року художню школу очолив не художник, а господарник, довголітній партпрацівник Юхим Попсуй. І, як не дивно, саме Юхим Васильович поставив художню школу на ноги, забезпечив її високий рівень. Будучи прекрасним організатором, він умів прислухатися і до думки художників-професіоналів, не вважати їх потреби порожніми забаганками. Невдовзі школа перейшла в приміщення на Уральській вулиці, матеріально зміцніла. А Гайх фактично став головним консультантом директора.

Збігнєв Гайх. Вірменська дзвіниця

Гайх вміє дати мудру пораду, підтримати у важку хвилину. Так, коли Олександра Грена гризли сумніви: а чи те він робить, саме Гайх знайшов точні слова для характеристики пошуків неординарного художника: «Одкровення та осяяння». І ці слова підтримали Олександра Львовича. Коли Анатолій Фесенко привіз із Сочі малюнки цього міста, Гайх по-дружньому зауважив: «Толю, Сочі є кому і без нас малювати. А хто ж малюватиме Кам’янець?»

Збігнєв Гайх. Стара фортеця

Гордиться Гайх своїми учнями. Сергій Іванов, про якого ми вже згадували, виставлявся у Франції, Японії, Польщі. Міську дитячу художню школу нині очолює Тетяна Щербина — теж Гайхова учениця. «Пам’ятки України» розповіли про куті двері кам’янецької катедри, майстерно виконані Андрієм Шреєром і його помічниками Віктором Крапивкою і Олександром Миронюком. Андрій і Олександр — також учні Гайха.

Художник яскравого темпераменту, невичерпної фантазії, блискучий гравер та малювальник — так характеризує Збігнєва Гайха кандидат мистецтвознавства Наталя Урсу-Яворська у буклеті «Кам’янецька ведута», виданому 2000 року. Три кольорових ліногравюри майстра, вміщених у цьому виданні, — «Кафедральний костел», «Куточок старого Кам’янця» (обидві — 1966 року) та «Міська ратуша» (1967 року) — наочно підтверджують думку дослідниці, що в ліногравюрах Гайха, взаємодоповнюючи одне одного, переплітаються реальний та ірреальний плани.

14 листопада 2008 року, напередодні 85-річчя Збігнєва Казимировича, в картинній галереї Кам’янця-Подільського відкрилася персональна виставка художника (до речі, перша персональна в його житті). Митця тепло привітали міський голова Анатолій Нестерук, заслужений художник України Борис Негода, директор міської дитячої художньої школи Тетяна Щербина, викладач цієї школи Лариса Заярна, отець Тарасій (цього року художник пройшов обряд хрещення), завідувач міського відділу культури Ольга Чорнобиль. Зі Львова приїхав учень Гайха — заслужений художник України Сергій Іванов. Він обійняв свого постарілого вчителя, повторив слова своєї мами: «Сергію, тебе виховав Гайх». І від сліз, що підступно навернулися на очі, враз замовк. Але ці несподівані сльози стали красномовнішими за будь-які слова...


Автор: Олег Будзей