Ср, 19.06.2024, 10:12
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід
Головна » Статті » Туризм » На мапі Кам'янця

Будзей О. Єдина дерев’яна
Однією із перлин Кам’янця-Подільського є Хрестовоздвиженська церква на Карвасарах, освячена ще 1801 року. Це єдиний дерев’яний храм, що зберігся в місті.

СКРОМНА ЦЕРКВА

Коротку історію церкви на Карвасарах подано в капітальній праці «Парафії та церкви Подільської єпархії», що побачила світ 1901 року під редакцією священика Євтима Сіцінського. Наведемо цей опис у перекладі українською мовою:

«Хрестовоздвиженська церква на Карвасарах існувала вже в XVII столітті. На плані міста 1672 року її показано під № 8 як «руську церкву Святого Хреста на Карвасарах». Під час турецького панування 1672—1699 року її, здається, перетворили на мечеть. Чи дожила будівля церкви до XVIII століття, невідомо. Але 1739 року на Карвасарах була уніатська дерев’яна церква з однією банею, влаштована або відновлена на початку століття священиком Гавриїлом Божовським. Мала вона тоді 30 парафіян. Ця церква до кінця століття зовсім занепала, про що засвідчують тодішні візити. Тож 1799 року почали будувати нову церкву, яка досі стоїть на Карвасарах. Вона теж дерев’яна, теж з однією банею. Цю церкву, за розпорядженням преосвященного Іоанникія, 1801 року освятив присутній Подільської духовної консисторії, ключар собору, священик Каленик Нагорський.

 

Вигляд згори

 

Київський протоієрей Іоанн Михайлович Скворцов, який у 30-х роках XIX століття ревізував церкви Подільської єпархії, виявив, що Карвасарська церква (як і Довжоцька) була однією з найбідніших в єпархії. Тож, довідавшись про це, подільський архіпастир Ксенофонт попросив тодішнього власника Карвасар князя Голіцина потурбуватися про виправлення названих церков і надання їм належного вигляду. На Довжку збудували (хоч і недавно) нову церкву, а на Карвасарах досі залишається та ж скромна церква, яку бачив протоієрей Скворцов».

ПАРАФІЯ

У зазначеній праці під редакцією Сіцінського наведено також склад парафії Хрестовоздвиженської церкви на початку XX століття:

«До Карвасарської парафії входять села кам’янецьких околиць — Татариски (на відкритій, але сирій місцевості на південь від Карвасар), Кубачівка (над Смотричем нижче від Карвасар), Янчинці (на півдні біля шосе), Підзамче (на північному заході біля старого замку) та Видрівка (ряд будинків унизу біля річки навпроти Польських фільварків). Населяють парафію міщани та селяни: хлібороби, ремісники (шевці, мулярі тощо), а також візники (міські перевізники). Усіх парафіян — 576 чоловіків і 602 жінки. Тут також проживає 614 католиків, 18 лютеран, 784 євреї».

Отже, Хрестовоздвиженська церква обслуговувала шість поселень — містечко Карвасари та п’ять найближчих сіл. Сьогодні Карвасари та Видрівка — це окраїнні міські вулиці, Підзамче 1957 року стало окраїнним мікрорайоном Кам’янця-Подільського, Татариски та Кубачівка 1967 року злилися в єдине село Смотрич, а Янчинці від 1945 року офіційно називають Колибаївкою.

ЛЕГКА, МОВ МОЛИТВА

Є красива легенда, що заснувати православну церкву під стінами кам’янецької фортеці запропонував гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Поранений у Хотинській битві 1621 року, гетьман на шляху до Києва проїжджав через Кам’янець-Подільський. Їхав він низом і в’їжджав у місто через Руську браму. Побачивши вгорі мури фортеці, гетьман подумав, що їхня захисна сила стане ще міцнішою, якщо їх підпиратимуть не тільки потужні скелі, але й віра. Тоді Сагайдачний уявив легку, мов молитва, дерев’яну церкву, яку незабаром після цього і збудували на березі Смотрича.

Ще одна легенда розповідає, що в дерев’яних стінах церкви на Карвасарах вінчалися старший син Богдана Хмельницького Тиміш і молодша дочка молдавського господаря Василя Лупула Розанда. Насправді це сталося 31 серпня 1652 року в Яссах — тодішній столиці Молдови.
 
ПЕРЛИНА
 
Церкву на Карвасарах з повним правом називають перлиною українського дерев’яного зодчества. Так, 1968 року мистецтвознавець Григорій Логвин у книзі «По Україні» захоплено писав: «Іграшкова дерев’яна будівля і могутні мури замка, здавалося б, ніяк не можуть становити єдиний ансамбль; тим часом вони якось дуже природно злиті в єдине ціле». Недарма ж місце, де розташовано церкву, багато хто вважає найкрасивішим куточком міста.
 
Хрестовоздвиженську церкву зображувало чимало художників. Серед них Наполеон Орда (1870-і роки), Мар’ян Тшебінський (1912 рік), уже згадуваний Григорій Логвин (1951 рік), Юрій Химич (1965 рік), Віктор Вечерський, Дмитро Брик (1988 рік), Анатолій Бедункевич (1996 рік).
 
ЦЕРКВА-ЛІХТАРИК
 
Ольга Приходько, донька Костянтина Ватича, який від 1893 року був настоятелем Хрестовоздвиженської церкви, писала: «Ця парафія Карвасари взагалі була особливою: було це п’ять селищ, розкиданих досить далеко одне від одного — на протилежних горах, в долині річки Смотрича, між скелями. Завдяки такому ізольованому положенню в тих оселях і присілках збереглося чимало старих звичаїв, які вже давно зникли не тільки в міських парафіях, але й в селах, що лежали при битих шляхах».

І далі Ольга Костянтинівна подала такий опис: «У Великодню ніч з усіх кінців цієї розкиданої парафії сходилися люди до своєї маленької церквиці в глибокій долині, яка цієї ночі, звичайно, була ясно освітлена, як ліхтар, серед темних скель та башт турецької давньої фортеці. Навколо церкви розташовувались господині-селянки. що приносили святити паски та всяку святочну їжу — поросята, ковбаси, ягнятка, хто що мав, а до того цілі гори різнокольорових крашанок. Те все розкладалось на вишиваних рушниках, простелених просто на траві, і у кожної господині в найвищу «бабу», або паску встромлена була висока воскова свічка. Це виглядало так гарно і мальовничо в тому миготавому світлі. А як поглянути зверху, з Турецького мосту, то церква-ліхтарик була оточена ніби вінком з тих господинь з їх свяченим із свічками».

 
НА «ІВАНЦЯ»
 
Увесь Кам’янець оживав на «Іванця», тобто на Різдво Іоанна Предтечі, що за новим стилем припадає на 7 липня. В народі свято відоме ще як Івана Купала. Ольга Приходько писала про цей день: «Численні прочани, особливо молдавани з-за Дністра, йшли далеку, далеку дорогу пішки, щоб вклонитися святим місцям, яким вклонялися їхні батьки й діди… Особливо багато прочан приходило до маленької церкви в долині між скелями, бо була там поблизу криниця з цілющою водою, і кожний хотів дістати хоч малу пляшечку тієї свяченої води, щоб занести додому для хворих, для вмираючих.

Приходили прочани звичайно ввечері напередодні свята. Розташовувались на зеленому цвинтарі, йшли до церкви, молились, сповідались, а по вечірні розкладали багаття, сідали навколо них, їли, відпочивали, розмовляли, монотонно співали. І так цілу ніч. Дехто спав просто на землі. А ранком, після служби Божої, йшли з процесією до криниці з цілющою водою.

Ця криниця знаходилася в невеликій печері, видовбаній у скелі. На стінах висіли стародавні темні образи, у стелі вмурований був гак, з якого звисала дивної форми лямпада. І в найбільшу спеку був тут приємний холодок. А внизу в печері із скелі сочився струмочок, утворюючи неглибоку криничку з чистою, прозорою водою. Біля неї була скарбонка на добровільні жертви.

Коли процесія з священиком приходила до криниці, народу звичайно було стільки, що в тій вузькій розщілині між скелями не могли всі зміститися. Отже, молодші вилазили на виступи скелі або на протилежну гору і здалеку придивлялися обрядові посвячення води. Після того прочани підходили до криниці, клякали, і кожний набирав собі в свою пляшку тої цілющої води.

 

На фоні фортеці

 

З гігієнічного погляду це виглядало жахливо, бо кожний свою пляшку мачав у ту воду, а потім кидав туди ж таки свій дар, якусь монетку абощо. Священик просив народ, щоб того не робили, і наказав церковному старості, щоб наливав сам воду людям у пляшки, але вони так робили споконвіку, і якщо та криниця стоїть до цієї пори, то, певно, роблять так і тепер. Для тих, хто вірив, що ця вода має чудодійну силу, було ясно, як Божий день, що цю силу не можна ні ушкодити, ні забрудити».

Криниця, про яку писала Ольга Костянтинівна, відома нині як «Маріїнський струмок» на вулиці Об’їзній.

 
ВІД МАКОВЕЯ ДО ЙОРДАНА
 
Подамо опис ще декількох свят у церкві на Карвасарах на початку XX століття із розповіді Ольги Приходько:

«До стародавніх традицій належало й миле та поетичне свято квітів на св. Маковея 1 серпня. В маленькій дерев’яній церквиці під скелею виглядало воно особливо затишним та запашним, і здавалось, що разом з тими пахощами віє тут одвічний дух землі і часу, який так швидко минає і повертається знов і знов...

Нарешті приходило Різдво з колядою та колядниками.

У парафії о. Костянтина з колядою ходила не тільки дітвора, але й братчики, себто найбільш поважні та достойні господарі-парафіяни. По-святочному одягнені, в темних свитках з червоними поясами, чисто виголені, з блискучими, насмарованими вусами та чубами, виглядали вони поважно та солідно. Заходячи до покою, обмітали сніг з чобіт, ставали рядами і вдаряли з повною щирістю: «Ой видить Бог, видить Творець, що мир погибає…» Аж вікна та лямпа тремтіли.

Коли закінчували співати, панотець клав, як то годиться, новенький срібний рубль на тацю, «на почин» для братства, а бабуся наливала чарки та весело гомоніла з добрими людьми…

Але найбільш дивним був звичай на Йордань. У цій добі, в січні, бували великі морози і на річці стояв грубий лід. Задля традиційного свячення води напередодні пробивали ополонку в формі хреста. Священик над цією ополонкою правив молебень та святив воду, яку люди набирали в пляшки і держали у себе вдома цілий рік, бо вірили, що вона має чудодійну силу і охороняє від зла. Коли бувало хтось довго не міг видужати, але не міг і вмерти, то його тричі занурювали в цю ополонку на Йордані, потім негайно загортали в кожух і везли додому. Правда, здебільшого цей спосіб допомагав нервово та душевно хворим, яких і тепер лікують іноді електричними «шоками».

З бігом часу багато народних звичаїв, сполучених з церковними святами, непомітно зникло. Дещо заборонило начальство, а дещо само завмерло».

У РАДЯНСЬКУ ДОБУ

У часи атеїстичної влади, після Великодня 1953 року, Хрестовоздвиженський храм закрили. Було демонтовано престол, жертовник, іконостас, верхній клірос. Їх доля, як пише Василь Столяренко в журналі «Православный взглядъ», донині невідома. Храм до 1965 року використовували як кінотеатр.

Біля церкви планували просто неба створити музей народної архітектури та побуту Поділля. 1968 року в журналі «Народна творчість та етнографія» директор Кам’янець-Подільського історичного музею-заповідника Григорій Хотюн писав у статті «Перспективи музеїв просто неба»: «У Кам’янці-Подільському виникла думка про організацію музею просто неба у передмісті Карвасари, де в середні віки зупинялись каравани з товарами різних країн. У цьому районі збереглась дерев’яна церква XVII століття, до скель туляться типові середньовічні хатки, поруч річка Смотрич — все це створює характерний для нашого Поділля краєвид. Тут є також достатньо місця, де можна розташувати перевезені з окремих районів ті пам’ятки, які ще збереглися».

Спливали роки. У збірнику наукових праць «Мистецтво і сучасність», виданому 1980 року, зазначалося, що «розроблено програму та ескізний проект експозиції у районі Карвасари біля підніжжя старої фортеці», а далі песимістично підсумовувалося: «На жаль, цей намір не здійснено. Нині питання про Подільський музей просто неба стоїть особливо гостро».

Невдовзі, 24 жовтня 1981 року, газета «Прапор Жовтня» оптимістично повідомила: «Із зони затоплення Дністровського гідровузла планується вивезти типові для Поділля споруди — хати, млини, клуні, кучі, церкви. Новостворений музей працюватиме як філіал музею народної архітектури та побуту Української РСР». Але архітектурно-етнографічний музей просто неба (або, як ще кажуть, скансен) на березі Смотрича так і не з’явився.

Натомість було проведено реконструкцію Хрестовоздвиженської церкви. Її розпочали 1987 року, а завершили наступного року. Проектно-кошторисну документацію виготовила Львівська філія інституту «Укрпроектреставрація». Загальна кошторисна вартість реставраційних робіт становила 59,3 тисячі карбованців. Згідно з проектом, у першу чергу перенесли дзвіницю. Ольга Пламеницька в праці «Християнські святині Кам’янця на Поділлі» зазначила: «При реставрації дзвіницю було відірвано від церкви й поставлено окремо зі зрозумілою реставраційною метою — показати «в чистому вигляді» первісний тризрубний храм. Але водночас було створено концептуально інший ансамбль, тому варто зважати, що в такому вигляді він ніколи не існував».
 
СЬОГОДЕННЯ
 
У грудні 1991 року храм відкрито для богослужіння, встановлено престол і жертовник, 1993 року — верхній клірос, 1994 року — іконостас, 1995 року — дзвін. 1997 року оздоблено іконостас, виготовлено «Голгофу» та змонтовано панікадило. У 2003—2005 роках розписано храм. Реставровано покрівлю, встановлено хрести на бані церкви та дзвіниці.
У храмі
Сьогодні настоятелем Хрестовоздвиженського храму є ієрей Тарасій Тимків. 2011 року до дня Святої Пасхи за старанне служіння Святій Церкві його нагороджено камілавкою. Цей циліндр без полів, розширений до верху, є не тільки головним убором для православних священиків, але й нагородою для них.

У вересні 2010 року вгорі, на скелі, що височить над Хрестовоздиженською церквою, неподалік від невиразного пам’ятника семи культурам, було встановлено великий красивий хрест. «Хрест несе благодать Божу, — так прокоментував цю подію отець Тарасій. — Тому і місце обрали спеціальне — пагорб навпроти фортеці, щоб святиню було видно всьому місту. Віримо, що хрест стане символом і оберегом міста і району. Ідея поставити його була вже давно. 2009 року завадила фінансово-економічна криза. Кошти збирали всім миром. Щоб святиня не стала яблуком розбрату для віруючих міста, за основу взяли нейтральний візантійський хрест VII—VIII століть».
 


© Олег Будзей


Дивіться також:

Категорія: На мапі Кам'янця | Додав: OlegB (02.05.2013) | Автор: Олег Будзей
Переглядів: 1280 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 2
1 lapa   (03.05.2013 08:50) [Материал]
Цікаво, дякую!
Ніби занурилась в ті часи...

2 rabbit   (03.05.2013 14:37) [Материал]
Цікава підбірка матеріалу!
А жаль, що музей під відкритим небом так і не був створений, бо скоро ніхто й гадки не буде мати як виглядали хата чи млин на Поділлі. Доречі, в інших областях за це беруться краєзнавці і історики за підтримки небайдужих підприємців.

Имя *:
Email:
Код *:
Категорії розділу
Проект "Мандруємо вулицями" [21]
Пішохідні маршрути [31]
Водний туризм [6]
Велотуризм [5]
Туристичні поїздки [19]
Спелеотуризм [9]
Маршрути Тетяни Недрі [6]
Визначні місця краю [20]
На мапі Кам'янця [25]
Пошук
Свіжина
Дуже цікаво розповідає про вулицю Зантус

Доброго дня,
хто може показати на

Скажите пожайлуста а где хранится виньет


да... мне бы такая штуенция не помешала


Пошук
Статистика
Rated by ORS3
Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Copyright MyCorp © 2024Створити безкоштовний сайт на uCoz