Колись давно турки розбили Кам'янець і захопили наш край. На місці розбитих мурів задумали вивести нові, та такі кріпкі, щоб ніяка сила їх не зломила. Поїхали їхні війська по усіх селах і стали зганяти найсильніших людей до Кам'янця. Зібрали усіх на тім горбі, де наше* село стоїть - Татариски.

Руки й ноги закували в легкі, але дуже міцні кайдани. Кожному дали до рук лом. Наказав старший турок, аби тим ломом прискалки зрубували, другі щоб їх ламали, треті - стіни мурували.

Так почали будувати оту фортецю, де зараз музей.

Багато літ виводили ті стіни і Турецький міст. Багато людей загинуло від тяжкої роботи.

Керував роботою бідний невільник, такий, як всі вони були. Лиш почали закладку твержі (фортеці), він шепнув одному:

- Брате, будем мури мурувати не для сили турецької, а для слави християнської. Знімемо хрести наші і покладемо їх під каміння, на якому цю твердиню виводимо. Вище будемо класти хрести з трави, з трісочок, з галузок. Тільки закінчимо будову, так турків тут не стане, вишнуруються, що й пес не гавкне, бо не вчує.

І стали всі так робити. Жоден не потурчився, не побусурманився: всі господа благали, аби допоміг їм мури і льохи кінчити, щоб скоріше нечиста сила турків винесла туди, звідкіль принесла.

От вже й збудували. Така вона міцна та грізна, що з ніякого боку приступу немає.

Післали тоді турки за султаном золотий ридван, запряжений двадцятьма парами білих коней. Коні сильні, як змії! До світа вирушили, а надвечір уже були перед ворітьми султана. Другого дня він прибув до Кам'янця. Як глянув на ті мури, то лиш очі витріщив і язик на плече закинув від дива такого.

- Як же мурували? Де такі майстри знайшлися, що таке диво дивне вивели? Хто навчив? - запитав він найстаршого турка, слугу свого, а той каже:

- Навчив нас бог турецький, бо лиш почали майстри мурувати, як всі хрести з себе зняли і десь повикидали, бо ніде їх видно не було. Так понині без хрестів робили.

Зрадів султан, як чорт гріхом непрощеним. Оглянув усі вежі, усі льохи, навіть конем проїхався тим підземником, який з'єднує Кам'янець з Хотином. Як вернувся, то сказав:

- Сам бог її мурував. Йому на славу обдарую тих майстрів, щоб до кінця життя свого були ситі та й ще правнукам лишилося.

Наказав туркам зшити стільки торбинок, скільки тих майстрів є і наповнити кожну червінцями.

Пора прийшла до сну вкладатися, бо вже сонце закотилося за довжоцький ліс.

Лиш приклав султан голову до подушок, а сон не береться аніяк. Думка сверлить мозок:

- Стануть багаті, поїдуть десь далеко до королів в далекі краї і їм такі ж мури виведуть! Ті будуть неприступні твержі мати та мене звоюють, аж за морем знайдуть.

Довго думав, в голові перекидалось від тих думок. Нарешті плеснув три рази в долоні, і на той клич прибіг найстарший слуга. Султан все розказав. Той зразу його заспокоїв:

- Не журись, великий султане! Нами керував старий відьмар, коли ми Кам'янець брали. Він і зараз живе в кручі під Турецьким мостом. Поклич його, він поворожить і почаклує.

Тут закрутив вихор, і з нього відразу вискочив відьмар.

- О, великий султане, - забелькотів він, - давай казан здоровенний з водою. Нехай завтра ранком турецький мулла кожному тою водою помастить чоло, коли будуть їм нагороду за роботу вручати. Жоден більше мурувати мурів не буде.

Як зашептав щось відьмар над тим котлом, то вода заклекотіла, аж стовпом стала, кругом вихори закрутились, аж дерева вікові до землі пригнулись. Разом з вихором аж вище неба три рази відьмар підлітав. А там тихо стало, ніби нічого й не було.

Втішився султан. Наказав відьмареві дати діжку золота, завезти, куди накаже. Відьмар лише засміявся, вдарився об землю три рази грудьми і з дідка зробився чорним когутом. Вдарив себе крилами по боках, вискочив на діжку, запіяв, і вона полетіла в кручу під Турецький міст.

Ще сонце не сходило, як усіх будівничих зібрали знову на Татарисках. Ковалі турецькі кайдани розкували. Султан кожному дав до рук торбинку з золотими червінцями, а мулла зачарованою водою на чолі плямку робив. Лиш пальцем турчин торкався до голови, той майстер сліпим робився. Пішли всі темні-незрячі і сонця ясного більше не бачили.

Скоро-скоро збулося пророцтво того майстра, що керував будовою. Не втрималися тут турки. Пішли тихенько звідсіль, що й жоден пес не гавкнув. А сталося все тому, що заложена твержа Кам'янецька на хрестах не на силу турецьку, а на славу християнську. Так понині вона височить на славу й велич дідів наших.