Микола Панасюк. Автопортрет.

— Так моє помешкання, що притулилося на скелі, назвала одна подільська журналістка.

— Напевне, і народилися Ви в мальовничій місцевості?

— Тепер цього села вже немає на карті Олександрійського району Кіровоградської області. Визнали мою Олексіївку неперспективною — і в середині п’ятдесятих стали покидати її люди. А було це мальовниче українське село з двома ставками, струмочком, великими вербами. Покинули Олексіївку і мої батьки — Іван Леонідович і Катерина Сергіївна. Поселилися ми в сусідньому селі. Офіційно його величали Добронадіївкою, а в розмові ми його називали Доброю Надією. Три класи я ще встиг закінчити в рідному селі, а далі навчався в Добронадіївській середній школі.

— Куди ж проляг Ваш шлях після закінчення школи?

— Я покинув школу дещо раніше — після дев’ятого класу. Поїхав у районний центр — місто Олександрію — і там із відзнакою закінчив технічне училище. Мій перший робітничий фах — тесляр. А на роботу мене направили аж у Дніпропетровськ.

— І як Вам видався Дніпропетровськ?

— Скажу прямо — тодішній Дніпропетровськ мені не сподобався. Було повне відчуття, що це бандитське місто. Та й працювати почав не за фахом — учнем столяра. Не витримав я там: добився відкріплення — і гайда в Олександрію.

— ...І стали працювати теслярем?

— Ні, спочатку від військкомату закінчив курси шоферів. А потім щасливий випадок звів мене з Володимиром Шевченком, який працював рекламістом у рекламному цеху при кінотеатрах Олександрії. Він узяв мене до себе як учня, навчив малювати рекламу. Тож далі я працював у рекламному цеху — аж доки не прийшла пора виконувати свій священний обов’язок в армійських лавах.

— Який це був рік?

— Це був 1966 рік, восени мені стукнуло 18 років. Випало служити в Молдавії — в місті Дубоссари на Дністрі. До мене хлопці служили три роки, мені ж і моїм товаришами вперше випадало служити всього два роки. Уявляєте лють «дідів» до нас — «салаг», яким звалилося на голову таке несподіване щастя. Порятунок від «дідів» прийшов несподівано — я виявився єдиним серед новобранців, хто вміє малювати. Наказом мене оформили на роботу в клуб військової частини.

— Багато доводилося малювати?

— І не тільки малювати. Я крутив по радіо пісні, прибирав у клубі, підміняв бібліотекаря, носив пошту, крутив кіно... Іноді мені здавалося, що мій начальник — капітан Кузнєцов — не спить, а тільки все думає, яку мені дати роботу. Зате за всю службу тільки раз був на гауптвахті, тільки раз у караулі.

— А що ж Вам записали у військовому квитку?

— Там я значився як мотоцикліст-розвідник. Відслуживши два роки, повернувся в Олександрію і освоїв ще одну професію — пожежного.

— Відцуралися від фаху художника?

— Та ні. Я розумів, щоб стати справжнім художником — професіоналом своєї справи, треба здобувати фахові знання. Тому 1970 року вступив до Одеського художнього училища імені Митрофана Грекова. Це знаметите училище давало художню освіту нічим не гіршу, ніж навіть деякі інститути. В Одесі я подружився з Володимиром Павловичем, який після армії теж вирішив вивчитися на професійного художника. 1974 року ми закінчили училище — і наші шляхи на деякий час розійшлися: Володя поїхав на роботу в Старокостянтинів, де була дитяча художня школа, я ж — на Закарпаття.

— А де саме в Закарпатті Ви працювали?

— Це село Дубове Тячівського району. 1969 року в селі відкрили вертолітний завод, тож його населення зросло до 10 тисяч, а саме село невдовзі стало іменуватися селищем міського типу, мало три загальноосвітні школи. Я викладав малювання та креслення одразу в двох школах. А оскільки ще трохи грав на гармошці, тож довелося викладати і співи.

— По назвах Ваших робіт у каталозі — «Карпати», «У Карпатах», «Вечір у Карпатах» — бачу глибокий карпатський слід у Вашій творчості.

— Звісно, що такий чарівний край не міг не залишити слід у душі. Проте Володимир Павлович настійливо манив мене на Поділля. І таки виманив: відпрацювавши два роки в Дубовому, я переїхав у Старокостянтинів і став працювати викладачем дитячої художньої школи.

— Що Вам подарувало Поділля?

— Дуже багато чого. Одним з таких подарунків долі стала дружба з поетом Миколою Клецом. Унікальна людина, яка заради творчості пожертвувала всім. Добре, що знайшлися меценати, які допомогли Миколі видати книги. Нарешті його помітили і чотири роки тому прийняли до Національної спілки письменників України. Микола Захарович — надзвичайно вимоглива до себе та до інших людина. Він надзвичайно скупий на похвалу, тож його добре слово дуже багато значить.

— Жити та працювати на Поділлі і не побувати в Кам’янці-Подільському просто неможливо...

— Від Старокостянтинова до Кам’янця не такий уже й далекий шлях. Звісно, я завітав у місто над Смотричем. Уперше це сталося взимку. Як бачите, Кам’янець мене тоді не розчарував, раз я згодом таки поселився в ньому.

— Але шлях до Кам’янця виявився не прямим і не простим?

— Так. Спочатку треба було продовжити художню освіту. Я вважав, що училища для мого професійного зростання буде замало. Став заочно навчатися в Одеському педінституті за спеціальністю «малювання та креслення». Але досить швидко переконався, що це не зовсім те, що мені треба. 1979 року я повернувся в Олександрію, рік пропрацював у школі. А далі поїхав у Харків, де був художньо-промисловий інститут, із надією навчатися в ньому.

— Скільки Вам тоді було років?

— Уже 32. Спочатку я влаштувався лаборантом в інституті. Жив у селі під Харковом. А через рік став студентом інституту. Усі п’ять років, як найстарший за віком, був старостою групи. А ще в Харкові мене хотіли «загребти» на війну в Афганістан. Адже у військовому квитку я значився як мотоцикліст-розвідник. А такі були потрібні в Афгані. Врятував рентгенівський знімок травмованого тоді вказівного пальця правої руки: саме того, яким треба було тиснути на курок, стріляючи в душманів.

— Ось Ви стали дипломованим художником. Що ж далі?

— Мені запропонували залишитися в інституті і працювати викладачем малюнку. Проте індустріальний Харків мені не подобався. Та й викладач Микола Гнатченко ще раніше радив: «Виїжджай, Миколо, з України, бо тут тобі буде кришка». Надумав поїхати працювати в Росію. У чисто російські міста їхати не хотілося, тож вибрав Чебоксари — столицю Чуваської АРСР. А раз вибрав, то на літак — і в Чебоксари. Прийшов у Чуваський державний педінститут, в якому був художньо-графічний факультет. Там мене як фахівця з академічною освітою зустріли, як кажуть, із розпростертими руками. Десь із рік мав години, потім мене взяли на заміну, ще через якийсь рік — у штат. Згодом став старшим викладачем на кафедрі малюнку. За 9 років роботи в інституті підготував понад 80 дипломників. У Чебоксарах я вдруге одружився — з чувашкою Валентиною (сім років тому вона загинула в автокатастрофі).

— А як Вам малювалося в Чувашії?

— У Чебоксарах я став вилазити з учнівства. Навчився створювати плакати. Так, 1987 року мій плакат «Пити кинути ніколи не пізно» було представлено на Всесоюзному конкурсі плакатів «Тверезість — норма соціалістичного способу життя», у травні 1990 року плакат «Остерігайся!» вмістив журнал «Тверезість і культура», 1991 року плакати «Доля Волги — наша доля», «Хай музика лісу та поля вічно звучить над Землею!» були представлені на шостій Всеросійській виставці плакату в Томську.

— Так, це серйозно — вийти зі своїми творами на всесоюзну та всеросійську арену. А крім плакатів, чим Ви ще радували глядача?

Микола Панасюк. У полоні віршів

— Я став ібресіоністом. Не імпресіоністом, а саме ібресіоністом. Маленьке чуваське містечко Ібресі об’єднало навколо себе солідну творчу групу художників із Чувашії, які жартома стали величати себе «ібресіоністами». До цієї творчої групи входив і я. 1993 року в Ібресі відбулася ювілейна художня виставка, присвячена століттю містечка. Художнє оформлення та макет каталогу виставки виконав я. На виставці було представлено 15 моїх робіт («Околиця селища Ібресі», «Ібресинські далі», «Ібресинська церква будується», «На чуваській землі» та інші). Того ж 1993 року я став членом Спілки художників Російської Федерації.

— Вам так гарно працювалося в Чувашії, а Ви чомусь надумали повернутися в Україну.

— Рідна земля є рідна земля. Тож 1995 року я повернувся в Україну. Поселився під Одесою. Спочатку жив у селі Троїцьке, потім перебрався в селище Любашівка, викладав там у художній школі. 1999 року знову побував у Кам’янці-Подільському — в гостях у свого друга й колеги Володимира Павловича. І тоді вибрав остаточно та безповоротно — жити та працювати на Поділлі. Восени 2001 року я переїхав у Кам’янець-Подільський.

— Миколо Івановичу, чи легко було стати членом Національної спілки художників України?

— Я фактично перевівся з російської спілки в українську. Тож уся справа звелася до оформлення документів.

— Що дає Вам членство в Спілці?

— Звісно, писати гарні картини можна і не будучи членом Спілки. І все ж членство в Спілці — це визнання твого рівня. Воно морально зобов’язує тебе творити на достойному рівні.

— Реальне місто та місто на Ваших офортах «Золото Кам’янця», «Сказання про Кам’янець» відрізняються...

— Так, відрізняються, бо художник — не фотограф, не топограф. Завдяки особливій композиційній побудові я намагався передати дух міста, його душу. Так було і в моїй чуваській серії «Чебоксари — місто трудове».

— Вам доводилося брати участь у міжнародних виставках?

— Так, доводилося. І не один раз. 1995 року моя робота «Підводне царство» відзначена другою премією на міжнародній виставці мініатюри в канадському місті Торонто. Упродовж трьох останніх років беру участь міжнародних виставках екслібрису в Італії.

— Ви живете в Кам’янці-Подільському. А де живуть Ваші картини?

— Вони, мов діти, розбрелися по світу. Мої картини є в експозиціях музеїв і в приватних зібраннях в Україні, Росії, Італії, Канаді, Китаї, Японії, Іспанії, Польщі, Німеччині, Англії, Франції, Португалії, США.

— За вісім років не розчарувалися містом над Смотричем?

— Мені здається, що це неможливо. Колись я написав про Кам’янець: «Збираю пил історії, мед творчості готую». Так от скажу: ще є що збирати, ще є що готувати.

Микола Панасюк. Карпати

P. S. Про книжку-альбом Миколи Панасюка «Кам’янецькі чари» (2013 рік): Я не поет, але… .

Автор: Олег Будзей

21.11.2008