2015 рік — це рік 120-річчя від дня народження видатного українського поета й перекладача Максима Рильського (він з’явився на світ 19 березня 1895 року в Києві). І хоч немає жодних свідчень, що Максим Тадейович бував у Кам’янці-Подільському, проте відшукалося достатньо ниточок, які пов’язують його з Поділлям і з Кам’янцем-Подільським зокрема.
Максим Рильський, 1960 рік «В НОГАХ ПРАВДИ НЕМАЄ»
Одна з таких ниточок пов’язана з відомою подільською фольклористкою Тамарою Сис-Бистрицькою (1913—2009). А Максим Рильський, як відомо, в 1944—1964 роках (до самої смерті) був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук Української РСР. Сьогодні це Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського Національної академії наук України.
Тамара Андріївна 20 років тому опублікувала спогади «Незабутні зустрічі», чільне місце в яких відвела науковим контактам із Максимом Рильським. Перебуваючи під час війни в евакуації в місті Ош на кордоні Киргизстану й Узбекистану, Тамара Андріївна не забула про фольклор, оскільки і там жили українці. Тож, повернувшись улітку 1944 року додому, вважала, що найбільшим скарбом її убогого багажу був великий зошит етнографічних записів українців з Ошської долини. Настала пора показати ці записи в Києві — в інституті, який очолював Рильський:
«Повезла з собою ошські записи та ще фольклорні знахідки часів фашистського лихоліття. Старший науковий робітник Людмила Шевченко, внучка рідного брата Тараса Григоровича, схопила ті записи і ніби скам’яніла над зошитом. А через декілька хвилин взялась за телефон. Зразу з’явився науковець Красицький, той був правнук Шевченка по рідній сестрі. Не встиг словом обмінятись, як увійшов високий молодий чоловік у шинелі зі слідами погонів, простягнув руку, промовивши: «Михайло Стельмах, ми земляки, я з Літинщини». І нарешті, входить сам Рильський. Коли б усі слова усіх мов світу об’єднати, і то я б не змогла розповісти про ту хвилину. Механічно піднялась і стою, ніби на муштрі. Великий поет усміхнувся і сказав звичайнісіньким голосом: «В ногах правди немає, сідайте!».
«ВИ Ж НАЗВ НЕ МІНЯЛИ»
Так розпочалося плідна співпраця дослідниці з Кам’янця-Подільського з академічною установою в Києві, а отже і із самим Рильським. Особливо запам’яталася Тамарі Андріївні Перша республіканська етнографічна конференція, яка відбулась у Львові:
«Я трошки запізнилась. Увійшла саме тоді, коли проголосили початок. У президії, звичайно, був Рильський, а поруч сидів якийсь учений зі східним обличчям. Як пізніше виявилось, то був академік з Грузії, за походженням вірменин. Бачу, Максим Тадейович щось йому сказав, а після кивнув у мій бік. І я подумала, що буде мова про Поділля. Під час перерви підходить науковець інституту Куницький і каже: «Просить Рильський, аби ви підійшли». В інституті народної творчості такі були порядки, що всі позаштатні дописувачі почували себе як удома. Підійшла. Рильський звернувся до гостя: «Оце і є представниця Кам’янець-Подільського музею».
Учений дуже привітно усміхнувся і запитав: «Як там наші села, які досі носять вірменські назви? Щось залишилося у звичаях Вірменів Великих, Кубачівки, Вірменів Малих?»
Довелось сказати, що всі назви змінено. Усю приязнь ніби вітром здуло, настав вираз кам’яний. Запитав: «А тих вірменів, які разом з русинами оборонили від татарів Десятинну церкву, не перемінили?» Не знаю, який я мала вигляд при тому справедливому докорі, лиш відчула, що Максим Тадейович погладив мене по руці, промовивши: «Ви ж назв не міняли, заспокойтесь!»
«ПЕРША ДОБРА ПУТІВКА»
Нарешті, був випадок, коли, як зазначила Тамара Сис-Бистрицька, людяне ставлення Рильського, можна сказати, врятувало її життя:
«Я стала хворіти і то дуже тяжко. Важкі роки війни і наслідки її дали себе чути не мені одній. Потрапила до молоденької лікарки, котра зразу встановила діагноз — тіреотоксикоз (зоб). Стала мене пічкати мерказолілом. При такому лікуванні необхідно аналіз крові через кожних п’ять днів. Але цього вона не робила. Пробула я в лікарні понад два місяці. Консультанти теж не додумались. Я зовсім занепала. Ця чутка дійшла до інституту. Рильський сказав: «Перша добра путівка повинна бути для неї».
Але люди не вічні. Скоро пішов з життя і наш світлосяйний Максим Тадейович. У мене з’явилась «перша допомога» — власна невістка. Все просила, аби не вживала мерказолілу. Коли ж надокучив мій непослух, схопила ті таблетки і кинула в помиї та ще викрикнула: «Коли б вже кінь стільки ковтнув, то вже би здох, або поздоровів». Більше цих таблеток я не вживала і стала дуже повільно одужувати.
За декілька тижнів з Києва подзвонив науковий робітник Березовський. Запитав, чи можу поїхати на лікування у Карлові Вари. Де ж путівку дістати, запитую. А він відповідає: «Чи забули ви наказ покійного Максима Тадейовича? Він наказував відправити вас на лікування при першій добрій путівці. Через студента передаємо вам путівку, місячну зарплату і відпускні за місяць, все те, що належало би старшому науковцю нашого інституту. Відправляйтесь у Хмельницький, завтра треба там одержати це і готуватись в дорогу».
Яка ж було моє здивування, коли юна лікарка Кралова а санаторії «Імперіал» обрадувала мене: «Вітаю вас: тіреотоксикозу у вас не було і немає. Це сердечна недостатність. Тепер треба рятувати кров, яку дуже зіпсував мерказоліл». Перші слова, які спали тоді мені не думку: незабутній Максиме Тадейовичу, нехай святиться твоє ім’я у віках».
«ПОДОРОЖ У НЕВІДОМЕ»
З основних дат життя і творчості Максима Рильського, опублікованих в останньому томі 20-томного зібрання його творів, довідуємося, що в середині серпня 1949 року Максим Тадейович разом із письменником Юрієм Смоличем здійснив поїздку автомашиною по містах і селах Київської, Вінницької та Хмельницької (тоді ще Кам’янець-Подільської) областей. Отже, поет побував на Поділлі.
Захотілося дізнатися про деталі цієї поїздки. На жаль, вдалося довідатися небагато. 27 липня 1950 року Рильський опублікував у «Літературній газеті» (згодом вона відома як «Літературна Україна») статтю «Наша боротьба священна», перший абзац якої присвячено поїздці 1949 року:
«Мені пощастило недавно в гурті товаришів зробити досить велику подорож на Україні. Ми побували в містах і селах Київської, Житомирської, Вінницької та Кам’янець-Подільської областей. Зустрічалися з людьми, яких ми з повним правом називаємо новими людьми, людьми соціалістичної дійсності. Основною рисою цих людей є любов до праці, яка цілком природно зливається з полум’яним радянським патріотизмом і з спокійною, радісною вірою в те, що дітей цих благородних трудівників — майстрів високих урожаїв, стахановців заводів і фабрик — чекає безхмарно прекрасне майбутнє».
Без такого високого пафосу тоді не обходилася жодна стаття. Зате з двох листів Максима Тадейовича можна побачити й прості людські деталі подорожі. Один із таких листів поет написав 14 вересня 1949 року синові Богдану, коли з дружиною відпочивав у санаторії «Харакс» у Криму. У цьому листі поет зізнається, що все згадує їхню «подорож у невідоме». З примітки дізнаємося повний склад учасників автомобільної подорожі в серпні 1949 року. Це Максим Тадейович Рильський (1895—1964), його особистий секретар Ваган Олександрович Маміконян (1900—1961), поетів син Богдан Максимович Рильський (1930—1991) і письменник Юрій Корнійович Смолич (1900—1976). У листі синові поет зазначив:
«Гадаю, що такі подорожі — з більшим протягом часу і точнішим додержанням статуту — ми зробимо собі надалі правилом. На той рік щодо цього у мене широкі плани,— але й цього року, може, ще з’їздимо на відкриття Будинку культури в колгоспі ім. Сталіна? Я пересвідчився, що Ти чудесний компаньйон і блискучий фотокореспондент, через те зараховую Тебе до постійного складу експедицій».
Другу згадку про подорож удалося знайти в листі Рильського до Юрія Смолича та його дружини Олени Григорівни. Цей лист написано 26 лютого 1964 року, тобто з часу поїздки спливло майже 15 років. І що ж згадалося поету, який невдовзі (24 липня того ж 1964 року) відійде у вічність? А згадався йому Меджибіж:
«Згадалося багато з того, що «снилось, говорилось»... Між іншим, Юрію Корнійовичу, я недавно комусь розповідав про спільну нашу подорож по українській землі. А оце хтось казав, що частина зйомок «Войны и мира» (Бондарчук) відбувалася в Меджибожі... І я згадав, як ми ночували в рибальському курені, як стояли потім під дощем на якійсь гребельці, як я несподівано — влучним пострілом «збив» крижня, він упав недалечко, на землю, ми шукали-шукали його та й не могли знайти. Багато чого згадалось...».
«ПРАЦЮЙТЕ, ВЧІТЬСЯ!»
Як і кожному відомому поетові, Максимові Тадейовичу надходили листи від поетів-початківців із віршами та проханням їх оцінити. Ось і 18-річний учень Кам’янець-Подільського будівельного технікуму Іван Ільєнко надіслав свої проби пера великому поетові. 16 березня 1961 року Рильський написав у Кам’янець-Подільський коротенького листа:
«Дорогий тов. Ільєнко!
Спасибі за теплого листа. Ваші вірші симпатичні, але ще досить наївні і не дуже тим часом оригінальні. Ви хочете «вчитись, працювати над собою» — хай Вам щастить!
Посилаю Вам свою книжечку «Труди і дні».
М. Рильський.
16/III 1961».
Іван Олександрович згодом став літературознавцем, журналістом, зокрема і автором статей про життя і творчість Максима Рильського.
Тепер про ще один лист. Його 9 травня 1963 року написав Рильському житель села Грушка Кам’янець-Подільського району О. А. Беніцький (ім’я та по батькові в 20-томнику не розшифровано). Лист зберігається в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України. Поет відповів на цей лист 4 червня 1963 року:
«Шановний тов. Беніцький!
Свої вірші «Лети, моє слово» і «Пісню юності» Ви, очевидно, надсилали до газети «Радянська освіта» для надрукування. Редакція не схвалила їх до друку й коротко Вам пояснила чому саме.
Ви даремно ображаєтесь на редакцію. Ваші поетичні спроби й справді сіренькі, в них не знайти ні свіжих думок, ні нових образів. Це — швидше переспіви давно вже написаного іншими поетами.
Отже, я далекий від думки, що редакція не об’єктивно оцінила Ваші вірші.
Працюйте, вчіться! Бажаю успіхів!»
Як бачимо, Максим Тадейович був строгим критиком, але доброзичливим.
© Олег Будзей
Дивіться також: |
0
