Будзей О. Їхала дівчина до моря... - Персоналії - Знахідки О.Будзея - Каталог статей

Сімнадцятирiчна Лариса вперше їхала до моря. А втiм, Лариса — то мовлено занадто документально, бо нiхто в сiм’ї дiвчину так не називав. Спочатку вона була Лосею, але оте iм’я Лося п’ятирiчнiй Ларисi не сподобалося i вперте дiвча самоперейменувалося на Лесю i змусило всiх поважати свiй вибiр.

Отже, юна Леся вперше їхала до моря. Потяг (або залiзний велетень, як подумки охрестила його дiвчина) мчав її з рiдної Волинi до Одеси, де хлюпочуться чарiвнi хвилi Чорного моря. Та не чарiвнiсть хвиль цiкавила Лесю та її батька, що їхав разом із донькою. Мала дiвчина серйозний клопiт: на десятому роцi життя у день Йордану, коли святили воду в рiчцi Стир, на сильному морозi Леся простудилася. Стала болiти права нога, через пiвтора року з’явилася невелика пухлина на кистi лiвої руки. Лiкарi дiагнозували то ревматизм, то недокрiвну золотуху. I тiльки через два з половиною роки пiсля захворювання в Гадячi (звiдки родом Лесина мама) старий поляк Борткевич, хороший лiкар i дуже симпатична людина, поставив правильний дiагноз: туберкульоз кiсток... Тому не чарiвнi хвилi Чорного моря цiкавили дiвчину, а курс лiкування на Хаджибеївському лиманi.

Леся Українка, 1888 рік

А втiм, думки Лесi аж нiяк не замикалися на хворобi, бо була то дiвчина справдi незвичайна. Читати навчилася в чотири роки. П’ятирiчною сама захотiла написати листа дядьковi Михайловi до Вiдня — i написала. Дев’ятирiчною склала першого вiрша. У 14 рокiв її поезiю «Конвалiя» надрукував львiвський журнал «Зоря». Через два роки вже Лесину поему «Русалка» (з додачею трьох вiршiв) вмiщує альманах жiнок-письменниць «Вiнок». А перед цим були ще переклади «Запропащої грамоти» та «Зачарованого мiсця» з гоголiвських «Вечорiв на хуторi бiля Диканьки», зробленi разом iз старшим Лесиним братом Михайлом i виданi у Львовi окремою книжечкою...

Ось така дiвчина їхала потягом до Одеси. Як ви, напевно, вже здогадалися, це була Леся Українка (Лариса Косач). А зацiкавила нас ця Лесина подорож тому, що враження вiд неї сімнадцятирiчної дiвчини вилилися, зокрема, в знамените «Красо України, Подолля!» — вiрш, з якого старшокласники, майже її ровесники, розпочинають грунтовне вивчення творчостi генiальної поетки.

Отож, повернiмося до липня 1888 року i прослiдкуємо маршрут Лесi: бо ж цiкаво, яка саме подiльська мiсцина надихнула дiвчину оспiвати цей чарівний край.

Косачi з травня 1882 року жили в селi Колодяжному поблизу Ковеля. А за декiлька рокiв до того стала до ладу залiзниця, яка зв’язала Брест із Києвом i проходила через Ковель. Отже, Леся з батьком Петром Антоновичем сiли на потяг у Ковелi. Настрiй у дiвчини був не з кращих:

Прощай, Волинь! Прощай, рiдний куточок!
Мене вiд тебе доленька несе,
Немов вiд дерева вiдiрваний листочок...

Обкладинка збірки

«На крилах пісень» (1893),

де було опубліковано вірші

циклу "Подорож до моря"

Вiдтинок дороги вiд Ковеля до Козятина (через Славуту, Шепетiвку, Полонне) Леся знала ледь не напам’ять — не раз i не два доводилося їй долати його як в одному, так i в зворотному напрямку: i при переїздi сiм’ї Косачiв із Києва на постiйне проживання в Колодяжне; i пiд час поїздки на приватне навчання в Київ; i аж двiчi до бабусi в Гадяч, що на Полтавщинi; i на операцiю руки, а через три роки на лiкування ноги в Київ...

А тим часом за вiкном вагона волинська «матiнка-натура чарiвниця розмотує свої стобарвнiї нитки». Ось промайнули «Славути красної бори сосновi», а верст за десять по виїздi з Полонного показалися «Случi рiдної веселi береги». Рiчка Лесиного дитинства неспiшно несла води на пiвнiч — до стародавнього Новограда-Волинського (вперше згаданого в Iпатiївському лiтопису пiд 1257 роком як мiсто Звягель). Саме в Звягелi на березi Случi Леся народилася, провела вiсiм ще безхмарних дитячих рокiв...

Так, усе це ще Волинь. Звичайно, сьогоднi шепетiвець, славутець чи полонець, читаючи, як i кам’янчанин, «Подiльськi вiстi», маючи спiльний із ним обласний центр, цiлком резонно вiдчуває себе подоляком. Сто рокiв тому вiн, безперечно, був волиняком i тiльки волиняком, бо й жив у Волинськiй, а не Подiльськiй губернiї.

Але повернiмося до Лесиної подорожi. З Козятина дiвчина вперше поїхала не на пiвнiч — знайомим маршрутом до Києва, а на пiвдень. Отож, для неї уперше попливли за вiкнами незнайомi подiльськi краєвиди, незнайомi мiста — Вiнниця, Жмеринка, незнайомi села... Зачудовано спостерiгала Леся:

Онде балочка весела,
В нiй хорошi, краснi села,
Там хати садками вкритi,
Срiбним маревом повитi,
Коло сел стоять тополi,
Розмовляють з вiтром в полi.

...Грязьовi ванни i купання в лиманi допомогли Лесi: її здоров’я значно поправилося. Дiвчина полишила милицi, але все ж ходити без палички не могла. Повернувшись з Одеси, восени 1888 року Леся пише цикл «Подорож до моря» з дев’яти вiршiв, третiй з яких — «Красо України, Подолля!» А наступного року дiвчина ще двiчi (влiтку та восени) повторила звичний маршрут подорожi до моря.

Як бачимо, Леся Українка знаменитий рядок «Красо України, Подолля!» видихнула пiд враженням вiд вiнницьких пейзажiв. На пiвднi сучасної Хмельницької областi, зокрема на Кам’янеччинi та Дунаєвеччині, вона нiколи не бувала. Однак i кам’янчани, і дунаївчани з повним правом примiряють до себе чудовi Лесинi рядки про рiдне Подiлля...