Федір Луб'яновський

Він прожив майже 92 роки. У Харкові підлітком, навчаючись у духовному колегіумі, бачив українського мандрівного філософа Григорія Сковороду — і на все життя запам’ятав цю зустріч. У Санкт-Петербурзі вже 60-річним мешкав на березі Мойки в одному будинку з Олександром Пушкіним фатального для поета 1837 року. А в Кам’янці-Подільському одна з вулиць Старого міста — Старобульварна — до сьогодні нагадує нам про запроваджене ним у місті над Смотричем на початку далеких 1830-х маленьке зелене диво — бульвар. Мова йде про Федора Луб’яновського (1777—1869), який у 1831—1833 роках обіймав у Кам’янці-Подільському високу посаду подільського цивільного губернатора.

ТРИЧІ В СІЦІНСЬКОГО

Закладений Луб’яновським біля Вірменського бастіону перший у місті бульвар у народі називали Луб’янівкою. Згодом, коли в місті з’явився Новий план, а на ньому Новий бульвар, дітище колишнього губернатора в Старому місті стали називати Старим бульваром. Його аж тричі згадав Юхим Сіцінський у знаменитій книзі про Кам’янець-Подільський, виданій 1895 року.

Спочатку в досить сухому переліку подільських губернаторів Юхим Йосипович не просто вказав роки керування Федором Петровичем губернією — 1831—1833, але й додав у дужках як надзвичайно важливу деталь діяльності Луб’яновського: «Його іменем називалася нижня частина Старого бульвару, ним улаштованого».

В іншому місці Сіцінський уточнив, як саме закладався бульвар: «При губернаторі Луб’яновському (1831—1833 рр.) було взято в домініканок сад, розташований над обривом навпроти Польських фільварків, та перетворено на міський бульвар, який нині називають Старим».

Нарешті, розповідаючи, як 23 вересня 1842 року близько дев’ятої вечора до Кам’янця-Подільського прибув російський імператор Микола I, Юхим Йосипович зазначив: «Фортеця, скелі, бастіони, вежі, бані храмів і мінарет, а також сад «Луб’янівка» (старий бульвар, нижня тераса) — все це було ілюміновано».

ЕСТАФЕТА ВІД МІНСЬКА Й ПЕНЗИ

Ідея закласти бульвар у Кам’янці-Подільському народилася не на голому місці. Такою діяльністю прославився рідний дядько Луб’яновського (брат його матері) Захарій Корнєєв, якому випала честь у 1796—1806 роках бути першим цивільним губернатором Мінська й Мінської губернії. Так, 1805 року, завдяки піклуванню Захарія Яковича, в Мінську засновано губернаторський сад (названий згодом міським; сьогодні це парк імені Максима Горького). Тоді ж закладено сквер, який 1870 року назвали Олександрівським. Головну магістраль Мінська, прокладену ще в середині XVI століття як ділянку Московсько-Віденського поштового тракту, при Корнєєві перепланували й назвали на його честь Захарьєвською. Сьогодні це проспект Незалежності — центральний проспект Мінська завдовжки близько 15 км.

Захарій Корнєєв, який згодом став сенатором і таємним радником, завжди сприяв племінникові в кар’єрному просуванні. Перед Кам’янцем Луб’яновський тривалий час, у 1819—1830 роках, був губернатором у Пензі. Про характер 12-річного управління Федора Петровича Пензенською губернією збереглися негативні відгуки Віссаріона Бєлінського та Льва Жемчужникова.

Наведемо фрагмент матеріалу сучасної пензенської журналістки Ольги Клімкіної «Чим запам’яталися пензенські губернатори та що залишили після себе», який стосується Луб’яновського: «Він змінив на посту Сперанського, одружився з донькою місцевого багатого поміщика, шокував місцевий бомонд своєю освіченістю та захоплювався літературою. Саме Луб’яновський зустрічав у Пензі Олександра I. Причому зустрів так, що імператор залишився в захваті від Пензи і нагородив губернатора орденом Святого Володимира другого ступеня. І все би нічого, якби на престол не зійшов Микола I. Він прекрасно знав, що Луб’яновський не був чистим на руку, тож направив зі столиці ревізора. Чиновницькі будинки обшукували навіть уночі, і в підсумку комісія знайшла докази вини губернатора. 1830 року його відправили у відставку, правда, потім усе ж повернули на службу і призначили подільським губернатором».

Позитивним результатом губернаторства Федора Петровича було відкриття в Пензі першого в Росії училища садівництва, будівництво двох гостинних дворів та облаштування громадського парку. Можливо, в цих добрих справах проявився мінський досвід його дядька. А далі, як бачимо, естафету прийняв Кам’янець-Подільський.

Узагалі, зі спогадів сучасників Лубяновський вимальовується як суперечлива особистість: шляхетність натури, працьовитість, жага знань поєднувалися в ньому з чиновністю та спритністю в справах. Спілкуючись протягом свого довгого життя з багатьма історичними особами, маючи доступ до секретних документів, Луб’яновський був відомий як неповторний оповідач.

КАНТАТА НА ЧЕСТЬ ГУБЕРНАТОРА

Про діяльність Луб’яновського як подільського губернатора збереглося декілька свідчень. Сенатор із Санкт-Петербурга Павло Дівов, який мав маєток в Ушицькому повіті  — в селі Песець, що дістався йому як посаг за дружиною, завітавши влітку 1832 року під час відпустки на один день до губернського міста, занотував у щоденнику:

«Приїхавши до Кам’янця, я познайомився з місцевою владою. Губернатор Луб’яновський — людина розумна, всіма любима. Дворяни люблять його за те, що, проводячи слідство під час польського заколоту, він не вдавався до крутих заходів і, допитавши до 2000 чоловік, врятував їх від цілком заслуженої ними, бути може, кари. Міщани, купецтво та народ люблять його за справедливість і діяльність».

Сучасний польський театрознавець Ярослав Коморовський у дослідженні про польський театр на Волині, Поділлі та Київщині у XIX — на початку XX століття навів такий епізод:

«У Кам’янці-Подільському трупа Яна Мілевського грала з травня 1832 року до січня 1833 року винятково польською, репрезентуючи видатний репертуар, зокрема сцену з четвертої частини «Дзядів» Адама Міцкевича. Однак невдовзі мали з’явитися російські одноактні п’єси, оскільки губернатор Федір Луб’яновський, усе ще доброзичливий до поляків, виплачував на такі п’єси «невелику допомогу», зменшуючи витрати театру. Проте сам він їх не відвідував. Отже, тоді можна було побачити пристава, який, коли його запитали, куди мчить, відповідав: «Біжу повідомити пану губернатору, що він уже може їхати до театру. Закінчується російська п’єса». Губернаторський палац розташовувався майже навпроти театру, тому неважко було прийти вчасно. Тож не дивно, що в листопаді 1833 року, коли Федір Луб’яновський, відкликаний начальством, виїздив із Кам’янця, в театрі проспівали на його честь кантату, її текст було надруковано і роздано публіці на пам’ять. Однак це вже був останній прояв такої взаємної доброзичливості».

У часи губернаторства Федора Петровича описані установи розміщувалися на нинішньому Вірменському ринку: палац губернатора там, де тепер ми бачимо пожежну частину, а театр — на місці сучасного швейного підприємства.

УСТАМИ САМОГО ЛУБ’ЯНОВСЬКОГО

Чимало відомостей про життя Федора Луб’яновського можна почерпнути з його спогадів, опублікованих посмертно, на початку 1872 року, в московському журналі «Русский архив». Редакції цього часопису рукопис батька передав старший син колишнього подільського губернатора — генерал-лейтенант Петро Луб’яновський. Процитуємо дещо з цих спогадів мовою оригіналу.

Офіційні дані свідчать, що 22 лютого 1831 року з посади подільського губернатора було звільнено Миколая Грохольського та того ж дня на його місце призначено Федора Луб’яновського. Останній у спогадах писав:

«В феврале 1831 года дан Сенату высочайший указ о назначении меня подольским гражданским губернатором. Тогдашний министр внутренних дел граф Закревский писал мне, что недоброжелатели мои успели навлечь на меня тучу неприятностей, и что он не хотел упустить первой удобной минуты, чтобы представить обо мне Императору, потому самому и без предварительного со мною сношения. Честь и слава почтенному графу Арсению Андреевичу Закревскому за твердость его в любви к правде, не в одном подобном случае».

Далі Федір Петрович зазначив: «Не участвовав в этом назначении ни желанием, ни помышлением, я отдал себя Спасителю и, один без семьи, уехал из Пензы». До Кам’янця-Подільського він добирався через Харків, Полтаву, Київ. Завітав Луб’яновський і в село Млини біля Опішні на Полтавщині, де народився 9 серпня 1877 року в сім’ї священика. Тут Федір Петрович «поклонился праху блаженных своих родителей, молитвами которых Бог до сего времени щадил меня», «не без удовольствия, но и не без слёз, завидел с Млинянской горы дом, где родился, и церковь, построенную моими родителями и обсаженную собственноручно отцом моим отборнейшими из своих лесов деревьями, удачно и роскошно разросшимися».

Ще одна подорожня нотатка подільського губернатора: «Завидев Киев, я, как ребенок, обрадовался, узнав церковь Святого Андрея Первозванного. Мальчиком ещё я был в Киеве с отцом и матерью, и из всех тамошних святынь одна эта церковь врезалась у меня в памяти; я видывал ее даже во сне, и тут был доволен, что зеркало моей памяти не совсем заиндевело. Поклонившись святым Божиим угодникам Киевским, из разговора при свидании с предержащими властями я должен был заключить, что приеду в Каменец не на радость».

Ось, нарешті, і Кам’янець. Луб’яновський зазначив: «Приехал туда в апреле на страстной неделе, за два дня до светлого праздника». Оскільки 1831 року Великдень припав на 19 квітня (за старим стилем), то до міста над Смотричем Федір Петрович прибув 17 квітня (тобто, майже через два місяці після призначення).

Це були тривожні часи національно-визвольного повстання поляків і литовців проти Російської імперії. Розпочалося воно 29 листопада 1830 року у Варшаві, охопило Королівство Польське, а з 26 березня 1831 року — Литву і поширилося на землі Правобережної України та Білорусі. Тож Луб’яновський занотував про тодішній Кам’янець: «Нашел в этом городке необыкновенно большое стечение людей всякого рода с явным на лицах беспокойством какого-то ожидания; плохо потому верил обычному благовестию, что в губернском городе и во всей губернии обстояло благополучно, а выходя из дому в субботу в полночь к заутрене, получил донесение, что мятежники в южных уездах подняли польское знамя и, с оружием в руках, ватагами двинулись к сборным местам, разграбили почтовые станции, пресекли сообщение с губернским городом».

Ось так починалося на Поділлі губернаторство Луб’яновського. Читаємо в його спогадах: «При этой кровавой вспышке безрассудных мечтаний, пока войска пришли из Бессарабии, надобно было тотчас приступить к исполнению требований фельдмаршала графа Дибича, собрать с губернии до 80 тысяч четвертей провианта и фуража, 10 тысяч быков, обратить муку в сухари, взять из Хотинского запаса лекарств на 200 тысяч человек, и все это выслать в назначенные места к 1 июня. «Иначе, — писал фельдмаршал, — войска с того числа останутся без продовольствия, и подольский губернатор головою будет тогда отвечать за голод и все от того последствия в армии». Оставалось до срока не более шести недель: каждый час был дорог, и много было труда и заботы, но зато не без успеха. С помощью Божьей к 1 июля, месяцем позже, всё было на месте. Пособило мне то, что ни я никого, ни меня никто еще не знал в губернии; я знать не хотел, а мне никто показать не хотел, что у кого было на сердце».

Два завершальні абзаци спогадів Луб’яновського, під якими стоїть дата — 20 червня 1854 року, присвячено Подільській губернії та її головному місту:

«По климату не много у нас таких прекрасных губерний: столиственная роза в садах там красуется в цвету до зимнего Николы; весенний посев на полях нередко начинается в конце февраля; виноград, другие нежные плоды созревают на воздухе; земля, не так как люди, — не умеет быть неблагодарной; в лесах, везде береженых, бук, липа, граб, дуб, ясень, клен; в парках тенистые деревья, каштановые, ореховые и исполинские пирамидальные тополи. Надобно было отправить поезд не в ближнее место за небывалою здесь и невиданною красавицею, за елью, по славе о неувядаемой зелени. Одна также во всей губернии сосновая рощица, и та не природою посажена; одна же во всей губернии березовая роща, несколько сотен плакучих отшельниц из севера. Нигде нет ни песков, ни болота, ни топи. Не отошел бы от живописных берегов Днестра, Збруча и Буга; не расстался бы с роскошными долинами.

Каменец также замечателен по местоположению — гнездо на бугре, которого лишь темя удобно для поселения, по крутизне ската к подошве со всех сторон. Каменистый в уровень с этим бугром хребет, обогнув его дугою, с одной только стороны пересекается долинами, между которыми выдвинулась, в уровень же с бугром, огромная груда, где турками построена крепость (зауважимо, що фортеця з’явилася задовго до 1672 року, коли містом оволоділи турки — О. Б.). Бугор, на котором город, подумаешь, оторван от хребта, и отброшен, словно отколок. Речка Смотрич, выходя из-за груды, вместо того чтобы, перешагнув сажень десять, пойти за ту же груду в другую долину, будто в раздумья поворотила обмыть прежде кругом всю подошву бугра. Геогносту (ученому, що досліджує утворення земної кулі — О. Б.) здесь, да и во многих местах Подольской губернии, было бы над чем потрудиться».

Після цього опису Кам’янця редакція «Русского архива» додала: «Этим заключаются Записки Федора Петровича Лубяновского. Оставивши Подольскую губернию, которой он управлял последнее время, будучи уже сенатором и где жива еще память о нем, он с 1834 года переехал в Петербург, где присутствовал в Сенате и был первоприсутствующим в департаментах и в 1-м общем собрании Сената до 1867 года». Далі про Луб’яновського зазначено: «Он скончался на 92-м году, 2 февраля 1869 года. Последний год жизни он угасал, но до того жил полною умственною жизнью».

В останній рік XX століття «Партія відродження Кам’янця-Подільського» мала намір відродити закладений Луб’яновським бульвар, відомий ще як Західний. Але все обмежилося суботником із розчищення його території. А сьогодні через будівництво це місце взагалі відгороджене й не доступне для відвідування.

Старий бульвар на знімку кінця XIX століття

© Олег Будзей

• Атлас від губернатора
• «Скажи-бо, дядю…»
• В очікуванні Сергійка