Біографія

Олексій Торохтій народився у невеликому донбаському містечку Зугрес, де й почав займатися важкою атлетикою під керівництвом Володимира Руденка. Помітивши неабиякий потенціал у талановитого юнака, тренер поклопотався про його переведення до Харківського вищого училища фізичної культури, де були всі належні умови для навчання і фізичного вдосконалення. 
Після закінчення училища Олексій вступив до Національного аерокосмічного інституту імені Жуковського, однак занять важкою атлетикою не залишив. І у 20-річному віці до Торохтія прийшли перші успіхи серйозного рівня. У 2006 році він зайняв друге місце на Чемпіонаті Європи серед юнаків. Саме це досягнення стало відправною точкою у сходженні молодого спортсмена до еліти важкої атлетики.
У 2008 році Торохтій вперше у кар'єрі бере участь у Олімпійських іграх, що проходили в Пекіні, та посідає там 12-те місце з результатом 390 кг у сумі (ривок — 177 кг, поштовх — 213 кг).
У 2009 році на Чемпіонаті Європи у Бухаресті Олексій показав вже значно кращий результат — 405 кг у сумі (181 кг у ривку та 224 кг у поштовху). Це дозволило йому посісти друге місце та отримати срібну медаль чемпіонату. Наступного ж року у Мінську він не зміг повторити навіть свій результат, підійнявши у сумі лише 396 кг (175+221).
У 2011 році Торохтію вдалося зробити значний крок уперед та завоювати «бронзу» на Чемпіонаті світу у Парижі. Результати, показані спортсменом, теж були доволі обнадійливими напередодні Олімпійських ігор у Лондоні — 410 кг у сумі (ривок — 181 кг, поштовх — 229 кг). Ці показники великою мірою стали можливими завдяки кропіткій роботі заслуженого тренера України та СРСР Михайла Мацьохи, який разом з Валерієм Нікуліним займався підготовкою спортсмена.

6 серпня 2012 року Олексій Торохтій став чемпіоном Олімпійських ігор 2012 у ваговій категорії до 105 кг. Для перемоги йому вистачило показника у 412 кг (185+227), що лише на кілограм більше, ніж у Наваба Насіршелала з Ірану, який зайняв друге місце. Бронза у поляка Бартоломея Бонка (410 кг). 

Досягнення

Переможець Олімпійських ігор : 2012
Срібний призер чемпіонату Європи : 2009
Срібний призер чемпіонату Європи серед юнаків : 2006
Бронзовий призер чемпіонату світу : 2011
Учасник Олімпійських ігор : 2008, 2012.
Майстер спорту міжнародного класу

Інтерв"ю після чемпіонату світу 2011, коли здобув бронзу...(уривки)

- На ЧС в Парижі збірна України взяла максимальну кількість олімпійських ліцензій - 10 (6 у чоловіків та 4 у жінок). Ти вже, напевне, потроху налаштовуєшся на олімпійський Лондон?

- Так і є. Олімпіада - це пік для кожного спортсмена, кульмінація всієї його кар’єри. І, звичайно, на Олімпійських іграх хочеться виступити якомога краще. Але головні змагання чотириріччя є дуже жадними на медалі - йде серйозна боротьба, і перемагає і справді сильніший.

Мій результат на чемпіонаті світу є достойним. Але якщо претендувати на олімпійські медалі, то потрібно добавити до цього результату ще хоча б 10 кг у сумі.

- Тобі 25 років, і теоретично можеш замахнутися на ще кілька олімпійських циклів.

- Все реально. Наш Ігор Разаренов у 37 років їздив на Олімпіаду, багато прикладів таких існує. Інша справа - перспективи. Якщо вони будуть, якщо я буду прогресувати у результатах, тоді є сенс замахуватися на кілька Олімпіад. А якщо, не дай Бог, зупинитися на певному показникові і не прогресувати, то їздити "туристом" немає потреби.

- У скільки років, в середньому, у важкоатлета настає пік форми?

- Пік настає у голові. Якщо людина приїжджає на серйозні змагання і досягає там поставленої цілі, значить вона готова. Штанга - річ уперта. Тут не можна виграти на фарті, або ще якось. Підняв - ти чемпіон, не підняв - вибач і відійди.

Інша справа - бажання, жага до перемоги. Якщо уважно подивитися змагання різних рівнів, у тому числі і українські турніри з важкої атлетики, то немало людей перемагають за рахунок волі, не маючи особливої техніки. Адже в душі вони - чемпіони! Той самий пік, про який ми говоримо, у їхній голові вже наступив, і вони готові до боротьби. А тренер тепер має лише направити його в потрібне русло, відточити техніку.

- Так вже сталося, що у нас на батьківщині спортсменів не так часто відзначають на державному рівні. Руки не опускаються?

- Мені допомагають упродовж кар’єри. Це, у першу чергу, моя сім’я. Рідні мене надихають на всі мої перемоги. А якщо перемогти не вдається - я все одно для них чемпіон. Також допомагає спортивний клуб, за який я виступаю, федерація важкої атлетики та Харківський авіаційний інститут, де я навчаюся. Мене підтримують і декан, і ректор інституту.

- Чи надходили тобі пропозиції змінити громадянство, і на значно кращих фінансових умовах виступати за іншу країну?

- Практикують таке у світі, але у важкій атлетиці зміна громадянства - це швидше винятки. До мене також надходили пропозиції змінити громадянство і виступати під прапором іншої держави. Але я залишаюся фанатом України, її громадянином, а також фанатом свого рідного Харкова. Досягатиму вершин у важкій атлетиці винятково для своєї батьківщини!

Тренер чемпиона: "Два года назад Торохтий хотел завершить карьеру"

- Как только Наваб подошел к штанге, я почувствовал – не возьмет. Знаете, я верю снам. Перед Олимпиадой-1996 в Атланте мне приснился сон. Еду я в машине, она остановилась на время, а затем поехала вверх. И тогда мой воспитанник Тимур Таймазов выиграл "золото". Перед Лондоном-2012 мне также приснился сон, машина едет вверх. И я был уверен, что у Торохтия будет медаль. Лишь не знал какая.