той рік гнів Божий покарав Крим. Ані краплиночки дощу не випало. Від страшної спеки згоріли трави, від нестерпного палу тріскало каміння. Гинули від голоду отари овець і кіз. Падали коні. Старий хан наказав зібрати усю орду. Довбиші вдарили в тулумбаси. Зразу з'явилося перед ханськими палацами ординців видимо-невидимо.
Вийшов старий хан і так мовив:
- Ординці, славні вояки мої! Кара божа упала на наші голови. Треба рятуватися. Зараз рушите на Поділля. Там є хліб і худоба. Паліть села і міста. Забирайте все. Беріть ясир (полонених): чоловіків і жінок - в'яжіть і женіть до Криму. На хліб розживемось і на худобу. Ясир продамо, золотом обзаведемось. Якось переб'ємося, поки Бог нам свою ласку пошле - дощ. Старих і малих не жалкуйте. Кіньми топчіть, вогнем печіть невірних, Лиш тих хватайте дітлахів, які годяться для продажу. Тим часом якось ваші діти переб'ються, поки ви вернетеся. Будуть поїдати ту худобину, що гине від голоду.
Поведе вас мій старший син, світло очей моїх. Той, що після мене ханом вашим буде. Йому вручаю мій ятаган. Якщо у когось з'явиться пилиночка страху в серці, якщо у когось в душі мигне тінь жалю до невірних, знайте: мій ятаган рукою сина мого, як блискавка, знесе голову тому. Рушайте.
І загуділи, загриміли подільські дороги. Задиміли, запалахкотіли міста і села всі підряд. Вечорами навкруги виднілися заграви. То горіли подільські оселі. Вже наближалися татари до Черча. Тут люди вирішили оборонятися. На той час у селі жила молода козачка з чоловіком. Гарна, як зірниця, душу мала людяну та добру, як самісінька правда, очі зіркі - соколині, а руку - залізну. В пострілі з пістоля промаху не знала. Відправили усіх старих та малих до Черчанської печери, аби заховати від татар. Самі ж чоловіки зібралися коло своєї церквиці, що стояла посеред села. Вона дерев'яна, давня, про це свідчили липи вікові, що вінком оповили храмину. Одна з них похилилася так, що понад дахом простяглася, а верховіття її з хрестом обнялося.
Не пішла козачка у печеру, хоч не при вас кажучи, непорожня була, уже пальців своїх на ніженьках не бачила. Оповилася червоною шовковою хустиною, вишитою золотими хрестами, застромила за баюрку (візерунчатий тканий пояс) два пістолі і подалася до церкви з чоловіками. Глянула на похилу липу і, як вив'юрка, вибралася на самісінький вершечок. Налетіли татари, як несамовиті, та не піддалися черчани. З кожного вікна церкви, з-за кожної липи полетіли кулі в напасників. Вони колом облягли оборонців, зав'язався бій не на життя, а на смерть.
Не зогляділися татари, як зіркі очі козачки вислідили керманича бою- ханича. Прицілилася і. пустивши кулю, закричала:
- Боже! Рятуй людських дітей і мою дитину від неволі страшної!
Куля вклалася вдало, у голову ханичу. Як вітром здуло напасника. Татари побачили, що на церкві, держачись хреста, стоїть жінка, червоною хустиною хрещатою покрита. Вона звела зі світу ханича, керівника бою. Ляк неймовірний охопив татар.
Один закричав:
- Богиня невірних воює з нами! Тікаймо! Загинемо всі!
Підхопивши тіло ханича, вони, як буря, полетіли тими дорогами, якими прибилися до Черча. Ні жива ні мертва спустилася козачка з тієї липи. Тут же на церковному порозі зразу народила трьох хлопців-першачків. З того часу почали люди називати їх Троянами, бо втрьох прийшли в цей грішний світ. Росли хлопці, як дубки - батькам на радість, людям на потіху, Україні на славу. А роки біжать, а роки пливуть, як вода бистра! Прожила козачка чесно вік довгий, аж сто літ. Прийшла пора помирати. Чує, що смерть стоїть за плечима. Сказала тоді синам своїм:
-Діти мої, зараз я буду зі світом прощатися. Післав Бог мені вас стільки, що ні в хаті, ні на підвір'ї не вміститесь. А хочу одним поглядом усіх вас побачити, за один раз всім вам мою волю сказати, один заповіт лишити і одне благословення, бо на кожного не стане. Піднімайте мене і несіть до церкви, до того порога, де світ побачили.
Усе село збіглося попрощатися з тою благодійницею, а Троянів було стільки, що зайняли півподвір'я.
Ідуть діти, внуки, ще й правнуки праправнучат на руках несуть. Глянула козачка і усіх відразу побачила. Усміхнулася до роду всенького свого, почала заповідати:
-Раз чоловік родиться - раз помирає. Життя одне має. Мусить його прожити чесно. Земля рідна - то матінка наша, нею дорожіть більше, як життям своїм. Як настане чорний час, що прийде ворог твою землю відбирати, не думай про себе, про матінку свою - землю рідну думай. Як би багато тих напасників не було, не бійся, нехай ворог тебе боїться. Ворог не для того, щоб його рахувати, а для того, щоб його бити! Рідна Земля над усе! Як будете пекти хліб, то перший буханець не смійте їсти, треба нагодувати того, хто хліба жаден, а не має. Недужого, старого і малого першим хлібом нагодуй! Лиш тоді до своїх уст прикладай Божий дар! Глядіть, аби нікому в селі "День добрий!'- не казали, як будете на поле до роботи йти!
Тут всі Трояни заговорили разом:
- Бабуню, як же такий страшний гріх на душу брати, що добрим людям не сказати "Добрий день!?'"
- А ви встаньте тоді, коли люди лише будуть думати, що скоро вставати пора, і рушайте до роботи. Кожен, хто буде йти дорогою, то перший вам скаже:
- Боже, помагай! День добрий!
З цими словами праматір Троянів ще раз глянула востаннє на свій рід.
Хто знає, чи не було справжньої жінки, яка започаткувала ту легенду? Відомо лише те, що в подільскому епосі багато відбито справжніх історичних подій, які потім багатьма людьми вважались легендами.
У селах Черче та Залуччя досі проживає чотири родини, які вірять, що їхньою праматір'ю була саме та козачка. Не можна не згадати, що всі Трояни чесні і працьовиті люди. Що ж, нехай щастить Троянам!

Записано від Яворського Івана,

с.Думанів, 1939 р