Підземна казка, або відкриття Атлантиди. Частина 1
Ну ось, нарешті це сталося! Скільки разів, пропливаючи Збручем повз печеру Атлантида, я мріяв побачити її казкові скарби, але то часу не вистачало, то печера, не маючи хазяїна, була зачинена, то компаньйони, ховаючи за маскою байдужості свою клаустрофобію, говорили: «Що там цікавого в темноті і бруді?». І от тепер співпало все: є компанія з однаковою сверблячкою, домовленість з керівництвом Хмельницького спелеологічного клубу і вирішена проблема з транспортом. Отож вирушаємо! Перша зупинка не була запланована, просто перехопило подих від побаченого пейзажу. У променях ранішнього сонця перед нами постала річка з туману. Напевне у давні часи Збруч, будучи більш повноводним, виглядав саме так. Зліва нагорі руїни Кудринецького замку, ближче до центру – Мілівці. Зробили кілька фото, розім’яли ноги і вперед, до нашої мети. Трохи поблукавши селом, знаходимо потрібну хату, вітаємось з хазяями, фотографуємось на пам'ять.
Тут ми ще чисті і не скуйовджені
Абсолютно безкоштовно подарувавши ідею приймаючій стороні щодо використання цих споруд у африканському стилі для проживання туристів, вирушаємо до печери.
Десятихвилиний підйом крутою стежкою і ми біля входу в Атлантиду. Далі цікавіше, - потрібно, тримаючись за мотузку, залізти на рівень балкона третього поверху. Склалося враження, що вся команда з дитинства лазила по балконах. Серед нас не було жодного професійного альпініста чи злодія, але за 5 хвилин всі були нагорі. Напевне тренувались, залізаючи на балкони своїх Джульєт
Після вузького входу потрапляємо у досить просторий коридор. Це вам не Нігинські печери! Закриваємо двері, вимикаємо ліхтарі, щоб очі звикли до темряви і слухаємо розповідь нашого гіда Сергія про історію відкриття печери. Це сталося наприкінці 60 років минулого століття випадково, при розробці гіпсового кар’єру. Коли відкрився хід у стіні, робітники припинили роботу і викликали фахівців з Києва. Так і почалося дослідження Атлантиди, другої за красою печери Європи. (Не можу відігнати від себе думку про те, що якби це сталося в наш час, то кар’єр би закривати не стали…) На той час доступно було лише кільканадцять метрів коридорів і треба було розчищати наноси. Роботу виконували спелеологи з Києва під керівництвом Валерія Рогожнікова. Один з учасників експедиції, непосидючий хлопчина, був покараний за свою гіперактивність і засланий у віддалений закуток. Копаючи глину, він з гуркотом провалився у велику порожнину. На його зойки прибігли колеги і почули щось на кшталт «Радість яка! Подивіться, яка зала!» Так з’явилася перша назва, «Зала Радості». Як бачите, ми теж раді розправити плечі після вузького коридору, а гірлянди з летючих мишей і яскраве світло ліхтариків сприяють радісному настрою. А стеля тут висока!
Раніше до зали Радості заходили, точніше заповзали, через Духовку,- вузький прохід, названий так за відповідні розміри (саме її розкопав тоді шустрий хлопець). Але після землетрусу в Румунії скеля почала поступово просідати і Духовка стала небезпечною, тому був розчищений інший вхід, яким ми і скористались.
Далі наш шлях пролягає через досить довгий коридор з відгалуженнями і чудернацької форми стелею, яку утворили допотопні артезіанські води.
Попереду спуск Альпіністів.
Чому його так назвали, здогадатись не важко: добрячий перепад висот, під ногами вологий кулястий гіпс добре змащений глиною з ніг мандрівників. Щоб подолати його, альпіністські навички не завадять! Сергій, наш провідник, ризикував своїми кінцівками, щоб створити для нас додаткові точки опори. І хоча ми старались не наступати на нього в повну силу, навантаження було немалим (деякі члени нашої команди мають масу понад центнер ). Вибач, Сергію! Крутий спуск! Ковзаємо на п’ятій точці від виступу до виступу, пригальмовуючи на півдорозі, щоб позувати для знімку.
Тут ми спускаємось на перший рівень печери і просуваємось через зали Альпіністів та Гагаріна. Треба зауважити, що лабіринти більшості печер однорівневі, а в Атлантиді їх три, а кілька порожнин виходять навіть на четвертий рівень. Фотографуємо різнокольорові кристали на стінах і стелі, дивуємося різноманіттю форм, а наш гід рекомендує не поспішати, бо саме смачне попереду. Нічого, запасний комплект акумуляторів в кишені, на карті пам’яті місця вистачає, - економити не будемо, насолоджуйтесь!
Цікаво те, що умови однакові, матеріал той самий, гіпс, але ж наскільки відрізняються ці утворення! На одній із стін, високо над головою, стирчить чийсь велетенський ніс…
Наближаємось до зали Підкорювачів печер, де колись на перехресті ходів був підземний табір спелеологів, і спостерігаємо дивну картину:
Ясно! Як вимагає ритуал, повземо до жертовника на колінах і проголошуємо клятву ніколи не шкодити цій печері і навколишньому середовищу.
Присягаємося різними мовами, так як наш товариш Курт, волонтер Корпусу миру, все ж краще володіє рідною, англійською. Виявляється, що місцеві кажани вже не вперше чують іноземну мову і це радує, бо більше людей у всьому світі познайомились з красотами нашої неньки – України.
Ну от, тепер ми посвячені у спелеологи і маємо надію, що печера розкриє нам свої таємниці!
Пройшло майже чотири роки з попереднього відвідування а зміни помітні-"Духовку" закрили,дуже шкода,була чудова перевірка на "вшивість")) Кристали стали більш запилені. Але все одно-підземний світ можна побачити тільки під землею
Фотка де всі біля спелеоемблеми історична. Вона повинна в кожного бути в альбомі і на нашому сайті вона є образом однієї з історичних подій - "перша серйозна вилазка учасників сайту в гіпсову печеру". Навіть виникла ідея створити альбом "Знай наших" де вкидувати по одній-дві фотці з кожної вилазки
Фотки чудові - ніс як справжній, кристали чудово видно, атмосфера передана те що треба. Чудово. Що стосується тексту то взагалі немає слів - усе читається як цікаве оповідання з ремарками по темі - респект автору.
Текст присяги звучить приблизно так: Я, Іван Петрович, присягаюся ніколи не шкодити цій печері і навколишньому середовищу. При цьому треба стояти на колінах, поклавши руку на глиняний макет Біблії.
). Вибач, Сергію! 
0
