Уже третій місяць триває протистояння народу та влади. Уже третій місяць гарант наших прав і свобод, який обіцяв почути кожного, вперто не бажає прислухатися до голосу мільйонів та адекватно реагувати на їхні запити. До речі, 25 лютого виповниться чотири роки, як Віктор Янукович, тримаючи праву руку на Пересопницькому Євангелії та Конституції України, урочисто зобов’язався не тільки перед народом, але й перед Богом «обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України».

Як же так сталося, що народ обрав антинародну владу? На жаль, наше законодавство цілком легітимно забезпечило такий фокус.

Згадаймо підсумки виборів до Верховної Ради України, що відбулися 28 жовтня 2012 року. До парламенту пройшло 5 партій. Провладні Партія регіонів та Компартія в сукупності здобули 43,18%, а опозиційні «Батьківщина», «Удар» і «Свобода» — 49,94%. Солідна перевага опозиції майже в 7% вилилася в їхню перевагу в 17 депутатів (121 проти 104). Тож опозиційні партії, згідно з волею народу, мали би задавати тон у Верховній Раді. Але інша половина депутатів обиралася за мажоритарними округами. Значна частина з них, усупереч волі виборців, пристала до провладних фракцій. Чому так сталося?
 

Так гарно починалося чотири роки тому

9 листопада 2012 року, аналізуючи підсумки виборів до Верховної Ради, я писав: «Що ж до нашого рідного 193-го округу, то тут перевага опозиційних «Батьківщини», «Удару» та «Свободи» над регіоналами та комуністами ще відчутніша: 65,7% проти 28,81%. А в Кам’янці-Подільському Партія регіонів з 14,8% зуміла посісти тільки четверте місце, а опозиційні сили в сумі набрали 73,8%. Що ж тепер робити у Верховній Раді голові міської організації Партії регіонів Володимирові Мельниченку? Як член Партії регіонів він має працювати в тісній зв’язці з фракцією цієї партії. Проте як незалежний обранець від округу, де майже 2/3 виборців (а в рідному місті Володимира Володимировича майже 3/4) підтримали опозицію, він просто зобов’язаний стати опозиційним депутатом».

Мельниченко вибрав фракцію Партії регіонів (і тільки нещодавно, під впливом революційних подій, покинув її). Свій тодішній вибір Володимир Володимирович обґрунтував в інтерв’ю ще до старту парламентських перегонів (27 липня 2012 року):

«Я балотуватимуся як самовисуванець, а не від якоїсь політичної сили. Але те, що я причетний до Партії регіонів, дає мені сьогодні певні можливості. Я знаю багато представників Партії регіонів. Незважаючи, хто виграє вибори — опозиція чи влада, вертикаль влади залишається за Президентом. І дуже багато питань, важливих для округу (міста Кам’янця-Подільського та двох районів — Кам’янець-Подільського та Новоушицького), все одно вирішуватиметься у великих кабінетах влади. І моя партійність дасть мені перевагу, коли потрібно буде зайти в ці кабінети та вирішити конкретне питання для людей».

Отже, значна частина мажоритарних депутатів зорієнтувалися на президентську вертикаль влади та увійшла до фракції Партії регіонів — проти волі виборців округу, але щоб легше виконувати їхні запити.

Тепер виникає запитання: а наскільки Президент України, на якого орієнтувалися вибрані в округах депутати, представляє інтереси народу? 7 лютого 2010 року в другому турі президентських перегонів Віктор Янукович уперше в історії України не заручився підтримкою половини виборців, що взяли участь у голосуванні. Він набрав усього 48,95%. Цього вистачило для перемоги, бо Юлія Тимошенко набрала ще менше — 45,47%. Але, якщо зважити, що явка виборців у другому турі становила 69,15%, то за Януковича проголосувала тільки третина від усіх виборців (33,85%). Віктор Федорович став легітимним очільником держави, але без висловленої підтримки двох третин народу цієї держави.

На жаль, Янукович за чотири роки не зробив нічого, щоб завоювати довіру двох третин не своїх виборців. Навпаки, він тільки посилив відчуження, бо на ключові посади призначив представників свого рідного краю — Донбасу. Та й вихідці з інших регіонів, як скажімо уродженець Києва Дмитро Табачник, що опікується в уряді питаннями освіти й науки, не сприяли єднанню народу навколо нової влади. Досить згадати сентенцію Табачника, що «галичани практично не мають нічого спільного з народом Великої України ні в ментальному, ні в конфесійному, ні в лінгвістичному, ні в політичному плані. У нас різні вороги і різні союзники. Що більше, наші союзники і навіть брати — їхні вороги, а їхні «герої» (Бандера, Шухевич) для нас — вбивці, зрадники і посіпаки гітлерівських катів».

Якщо зважити, що в усіх областях і районах Віктор Федорович, згідно з чинними законодавством, на чолі держадміністрацій поставив своїх людей (членів Партії регіонів), то перекіс щодо волі народу вийшов значний.

Не сприяли авторитету Президента і чимало його дій. Зокрема, значне розширення його повноважень унаслідок повернення через ухвалу кишенькового Конституційного суду старого варіанту Основного закону. Про вибірковість правосуддя засвідчило ув’язнення за допомогою підконтрольних судів Юлії Тимошенко та Юрія Луценка (перших номерів у виборчих списках блоків — основних конкурентів Партії регіонів на парламентських виборах 2007 року). Останньою краплею, що переповнила чашу людського терпіння, став різкий розворот на 180 градусів щодо укладання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом.

Як бачимо, давно назріла потреба привести наше законодавство у відповідність з приписом статті 5 Конституції України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Звісно, чинна влада руками й ногами впирається і так просто віддати свою владу під дієвий контроль народу не збирається. Але і народ на Євромайданах усієї України теж налаштований рішуче. Тож основна боротьба ще попереду.

Нещодавно письменниця Оксана Забужко на запитання: «Якби Ви зустрілися один на один з Януковичем, що б Ви йому сказали?» відповіла: «Я сказала би йому тільки одну річ: Ви зламали присягу, яку давали на Пересопницькому Євангелії».

6 лютого 2014р.

Автор: Олег Будзей