Ср, 18.10.2017, 07:46
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід
Головна » Статті » Знахідки О.Будзея » Персоналії

Володимир Винниченко та Кам’янець

Аж трьома епітетами — «малесенький, гарний, чепурненький» — охарактеризував Кам’янець-Подільський у щоденниковому записі від 6 серпня 1919 року український письменник Володимир Винниченко, перебуваючи в еміграції. Але Володимир Кирилович був ще і політиком, тож не втримався і відразу додав ще четверте означення — «але безумно стомлений» — для тодішнього міста над Смотричем, яке випадком долі два місяці тому, у червні 1919-го, стало тимчасовою столицею Української Народної Республіки. Ми ще повернемося до цього щоденникового запису, який став реакцією письменника на отримане вітання з Кам’янця столичного, але спочатку поговоримо про реальні зустрічі Володимира Винниченка з Квіткою на камені.

ОБЕРЕЖНО, ГАЗЕТНА «КАЧКА»

Зі спогадів сучасників Володимира Кириловича — Віктора Приходька й Андрія Жука — відомо, що Винниченко щонайменше двічі відвідував у різних справах головне місто Подільської губернії — влітку 1906 та восени 1907 року. Можливо, таких короткочасних побачень із Кам’янцем було більше, але про них ми поки що не знаємо.

Утім, якщо нові свідчення про перебування Винниченка в Кам’янці-Подільському буде виявлено, то їх варто ретельно перевіряти. Ось, для прикладу, про що повідав колишній прем’єр-міністр УНР Ісак Мазепа у спогадах, опублікованих 1930 року в Празі в «Збірнику пам’яті Симона Петлюри». Ісак Прохорович згадував, як у лютому 1920 року приїхав до Кам’янця-Подільського, зайнятого поляками, й мешкав там нелегально. А незадовго до того в одній з українських газет, які видавалися в місті, з’явилася замітка, що до Кам’янця приїхав Винниченко для нарад із представниками українського уряду. «Розуміється, Винниченко до Кам’янця не приїхав», — авторитетно зазначив Мазепа, хоча отриманий ним лист від Володимира Кириловича від 7 січня 1920 року засвідчував, що Винниченко обмірковував такий варіант: «Коли я одержу точніші відомості про те, що дійсно моя присутність потрібна, я зараз же виїду, хоч надзвичайно важко пробратися».

ТАЄМНИЧИЙ ГІСТЬ ІЗ КИЄВА

Спочатку звернемося до спогадів Віктора Приходька «Під сонцем Поділля», вперше виданих 1931 року у Львові. Віктор Кіндратович детально описав пам’ятну подію, що сталася в Кам’янці-Подільському влітку 1906 року. Це приїзд до міста одного строго законспірованого київського товариша-українця з рефератом про автономію України.

Збори, на яких мав виступити гість із Києва, були конспіративні. 20-річному Вікторові Приходьку на них уперше довелося бачити цвіт кам’янецького революційного активу. На зустріч прийшла українська молодь, російські соціал-демократи Сергій Ільницький, Ніна
 Когутова та інші, представники єврейських партій — 
«Бунду», «Поалей-Ціон», сіоністів. За оцінкою Приходька, всього було чоловік десь із 40, або, як він зазначає, «народу повна кімната». На воротях і на дворі стояла варта, аби вчасно попередити про прихід непроханих гостей.

Про виступ доповідача Віктор Кіндратович зазначив: «Київський товариш, коли не помиляюсь, в студентському
 одязі, з виглядом старого студента, гарний і здоровий,
 з великими очима, сидів в центрі і говорив про автономію України. Реферат був ґрунтовний і переконуючий».

Після виголошення реферату почалися дебати. Російські соціал-демократи та єврейські представники обережно, але досить уперто заперечували доцільність української автономії. «Ми, українці, дуже хвилювалися, щоб наш «товариш», бува, не піддався, — згадував Приходько. — Але, 
на нашу радість, виявилося, що не на такого напали:
на всі заперечення він дуже влучно відповідав». Гість із Києва не 
менше від своїх опонентів сипав цитатами з Карла Маркса, Фрідріха Енгельса, австрійського політичного діяча Енгельберта Пернерсторфера (тут язика зламаєш, поки його ім’я та прізвище вимовиш) та інших авторитетів для тодішніх соціал-демократів. Тож, як зробив висновок Віктор Приходько, перемога була за товаришем із Києва.

Після закінчення загальних зборів українці, які були на них, зібралися на кватирі лікаря Пантелеймона Блонського на Руських фільварках «для
 більш інтимної балачки з товаришем з Києва», як охарактеризував нову зустріч Віктор Кіндратович. Він не зміг пригадати, про що тоді говорилося, але
 добре запам’ятав одну кумедну пригоду. 
В кімнаті в Блонського, де відбувалася розмова з 
приїжджим із Києва, набралося досить народу. Київський товариш сидів посередині кімнати, за столом, 
а кругом, на стільцях і табуретах, інші члени наради. 
Ті ж, котрим не стало стільців, сіли на дерев’яному 
ліжку, — чоловік шість-сім. «Народ все молодий, здоровий, — писав Приходько. — В кімнаті була тиша. Всі уважно слухали, коли
 враз — страшний тріск. І не встигли ми схаменутись, 
як ціла компанія, що сиділа на ліжку, опинилась 
на землі: ліжко не витримало «тяготи» і розсипалось».

Наступного дня товариша з Києва вже не було в місті. Він зник — і ніхто не знав, хто, власне, приїздив до Кам’янця. Це для всіх залишалося 
таємницею. Приблизно через рік Віктор Приходько був у Києві та, як то, 
звичайно, робили всі українці, зайшов по деякі книжки до української 
книгарні на Безаківській вулиці (від 2009 року це вулиця Симона Петлюри).
 Віктор Кіндратович побачив гурток людей, що між собою про щось розмовляли. З цього гуртка один добродій підійшов до Приходька й привітався. Кам’янчанин виявив деяке здивування на знак того, що не має 
честі знати його. Добродій промовив: «Ви, очевидно,
 не пізнаєте мене, а я обличчя добре пам’ятаю. А пам’ятаєте — Кам’янець, доклад у Блонського...». Віктор Приходько відразу пригадав ту зустріч і поцікавився прізвищем добродія. Як з’ясувалося, перед ним стояв Винниченко.

Володимир Винниченко в молодості (після 1907 року)

 

ІНСТРУКЦІЯ ДЛЯ СІРОГО

Винниченко підтримував тісні зв’язки з Кам’янцем-Подільським, про що свідчать спогади Юрія Тищенка-Сірого, опубліковані 1953 року в Нью-Йорку. У липні 1907 року йому вдалося втекти з Катеринослава, де розпочався процес на 26 учасниками революційних подій 1905 року, серед яких був і Юрій Пилипович — соціал-демократ (есдек). Через кілька днів він опинився в Києві з наміром пробратися за кордон — у Галичину. Юрій звернувся по допомогу до кількох українських діячів, яких знав із преси, — Бориса Грінченка, Сергія Єфремова. Останній прийняв його з радістю, але не зміг нічого порадити, хіба що порекомендував звернутися до Володимира Винниченка. Ось як згадував першу зустріч з Володимиром Кириловичем Юрій Пилипович:

«Винниченко жив тоді на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці. Застав я його дома. То був типовий студент-українець. У вишитій сорочці під пояс, як тоді казали, «косоворотці», сидів він за столиком у маленькій студентській кімнатці і правив коректу. То був збірничок новіших оповідань, який вийшов його власним накладом під назвою «Дрібні оповідання». Прийняв він мене з бадьорою усмішкою. Вислухавши до кінця мою «одіссею», та може й бачачи мою безпомічність, він голосно засміявся й промовив, так ніби втішаючись:

— Ага, голубчику, попався!

Я не знав, як розуміти такий його настрій і запитливо дивився в його пронизливі сталево-сірі очі.

— Нічого, голубе, — звернувся він до мене, потішаючи. — Трохи поганенько, що Ви заходили до Грінченка та Єфремова. Вони в цьому Вам не поможуть, коли б навіть і мали змогу. Боязкі вони. А до того Ви ж есдек.

— Та, нібито, — відповів і я в тон йому.

— Ну, коли так, то от що. Перш за все, скільки Ви маєте грошей?

— Та рублів понад сімдесят, — відповів я.

— О! Та з такими грішми й до Америки можна дістатись, — зауважив він. — Тепер же от що: завтра Ви маєте виїхати до Кам’янця-Подільського, бо Вас шукають, це я знаю з газет, слідкуючи за Вашим процесом. Я Вам дам деякі явки до наших товаришів, а вони там уже улаштують і Ваш перехід через кордон. Тільки ж із моїми записками не попадіться, а то буде і Вам, і мені халепа, — зауважив він з усміхом. — В першу чергу звернетесь там на Польському фільварку до акушерки Залевської. То наша товаришка. Коли її не буде, то підете до «Просвіти» і запитаєте там панну Люсю та попросите, щоб звела Вас із доктором Блонським, а йому вже й передасте мої записки.

З великою вдячністю взяв я від нього записки й адреси і, сховавши їх якнайкраще і попрощавшись, негайно подався на залізницю».

НІЧ «ЗА БРАМОЮ»

Невдовзі і самому Винниченку довелося через Кам’янець тікати за кордон. По деталі звернемося до спогадів Андрія Жука «Як ми їхали до Америки», опублікованих у травні 1964 року в Мюнхені в журналі «Сучасність». Як зазначив мемуарист, на жовтень 1907 року в Києві було призначено кілька судових розправ, за якими притягалися до відповідальності чимало українців і українок за приналежність до Революційної української партії (РУП) та Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), що виникла в грудні 1905 року з РУП. На думку Андрія Жука, саме він і два Володимири — Винниченко та Степанківський — «були досить обтяжені гріхами супроти режиму царської Росії, і нас чекала тяжка кара, може, одірвання на довший час або і на все життя від рідного краю». Тож, як зазначив автор спогадів, «про втечу від суду за кордон запало рішення між нами трьома ще в тюрмі, коли робилися заходи про випущення нас на волю до суду за грошові кавції (застави — О. Б.), які були зложені кількома українськими патріотами поміркованого напрямку».

В умовлений день для виїзду з Києва в напрямку західного кордону прощалися з Андрієм Жуком в якомусь шиночку наявні тоді в Києві члени ЦК партії Микола Порш і Борис Матюшенко з дружиною, Марією Григорівною, що в апараті ЦК за традицією посідала важливе становище технічного характеру (у неї була головна партійна «явка», довідкове бюро!). Була при цьому і майбутня дружина Андрія — Анна Неділко. Вона теж вийшла тоді з тюрми на волю за грошову заставу, але вирішила стати перед судом, будучи менше обтяженою гріхами перед режимом, і була засуджена на рік тяжкої тюрми. На цьому прощанні не було товаришів Жука по майбутній подорожі. Винниченко перебував у перманентній опозиції до ЦК партії, а властиво до провідної особи в партії — Миколи Порша. З Винниченком тримався й Степанківський — кандидат у члени редакції партійних видань.

Далі Андрій Жук розповів про те, як їхній трійці вдалося перебратися через кордон: «Нелегальна переправа через кордон почалася від Кам’янця Подільського. Вирушив я в дорогу сам уночі з 27 на 28 вересня 1907 року і був у Кам’янці перед полуднем 28 вересня. Винниченко і Степанківський виїхали з Києва пізніше і були в Кам’янці увечері того ж дня. Переночували ми разом у якомусь єврейському готелі «За брамою» за порадою товариша з єврейського «Бунду», що мав організувати наш перехід через кордон, і знову розділились. Я виїхав над кордон єврейською балагулою з базару того ж дня надвечір, «перейшов» Збруч у селі Залуччя в суботу вдосвіта 29 вересня і був у Львові увечері того ж дня. А Винниченко з Степанківським рушили іншим шляхом, десь наткнулися на поліцію і мало «не провалилися» та прибули до Львова на другий день. Ніч перебув я в клуні якогось господаря в Залуччі, якому «здав» мене єврей візник, над самим Збручем. Над ранок господар переніс мене на своїх плечах через ріку Збруч (води було трохи вище колін), а його сусіда переніс мій невеличкий пакунок, в якому найбільшим тягарем були либонь дві книжки, які я тоді перечитував і взяв з собою, це був вибір історичних праць Маркса і книжка російського соціал-демократа Валентинова про широку (універсальну) робітничу партію, ідея, що дуже мене тоді цікавила».

Дамо деякі пояснення до наведеного вище тексту. Балагула — це критий дорожній віз. Залуччя — це нинішнє село Подоляни Кам’янець-Подільського району. Валентинов — це псевдонім російського публіциста та філософа Миколи Владиславовича Вольського, який, до речі, 1904 року, щоб уникнути арешту, за порадою Гліба Кржижановського утік за кордон теж через Кам’янець-Подільський (детальніше в статті «Відро сміття — дороговказ до Леніна»).

КАМ’ЯНЕЦЬКЕ ВІДЛУННЯ

Тепер повернемося до щоденникового запису Винниченка від 6 серпня 1919 року. Через українське посольство Володимир Кирилович отримав вітання з Кам’янця-Подільського — тодішньої тимчасової столиці, яке підписали голова Ради народних міністрів Борис Мартос і виконувач обов’язків міністра закордонних справ Андрій Лівицький:

«В світлі роковини дня відродження отчизни силами кращих її синів, коли віковічний ворог прав і вольностей наших конає під могутнім натиском вільного народу українського, соціалістичний Уряд Української Народної Республіки, схиляючись перед славетними заслугами Високоповажаного Володимира Кириловича, шле найкращому з синів України, незабутньому творцю першого Універсала, своє братерське привітання і віру, що справу визволення народу Українського буде доведено до славного кінця».

Як відомо, перший універсал Української Центральної Ради про автономію України у складі Росії, розроблений Винниченком, проголошено в Києві 10(23) червня 1917 року. Як тут не згадати давній (і пророчий!) кам’янецький реферат про автономію України.

Проте з часу проголошення універсалу спливло вже два роки, тож отримане послання Винниченко прокоментував доволі саркастично: «Тут характеристичне насамперед — «ворог конає». В їхній уяві, в їхньому бажанні, чи хоч трошечки в дійсності? Боюсь, що більше в їхньому бажанні. Бо чого ж той конаючий ворог і досі тримає той «натиск вільного українського народу» все на тій самій лінії Жмеринка — Проскурів, чого переможець Уряд Української Народної Республіки все сидить на клаптику української землі, на півповіті, і не посувається далі?».

І далі Володимиру Кириловичу згадалося місто над Смотричем: «Так і уявляю собі той малесенький, гарний, чепурненький, але безумно стомлений Кам’янець. Уявляю, як вони там на пляцику уряджують роковини «свята відродження отчизни». Попи, дзвони в церквах, гарцюючі отамани, ряди «козаків», які мають бути задоволеними, що вони, як і всяка порядна нація, роблять параду. І от дзвін дужчає, отамани ворушаться, чуються крики. То йде, упитий дзвонами, попівськими ризами, вигуками, сотнями очей — бідний, невтомний на паради Петлюра. Він говорить до «козаків» все ті самі промови, з тими самими, розчуленими в певних, все тих самих, місцях модуляціями в голосі, з тими самими вигуками. Попи кадять, гугнявими голосами співають молебня і многая літа «Високій Директорії», дзвони дзвонять. Незабутні, старі царські часи!»

ВУЛИЦЯ ЧЕРЕЗ 18 РОКІВ

Як бачимо, зв’язки Володимира Винниченка з Кам’янцем-Подільським були тривалими й серйозними. Ще 16 жовтня 1991 року міська топонімічна комісія опублікувала в «Кам’янець-Подільському віснику» пропозиції про перейменування низки «одіозних» вулиць, зокрема Червоноармійської — на вулицю Винниченка. Така вулиця на мапі міста з’явилася, але аж 15 вересня 2009 року. І нею стала не Червоноармійська, а Проектно-Північна в селищі цукрового заводу. Колись свій маєток на півдні Франції Винниченко назвав «Закутком». Тож логічно, що вулиця Винниченка в Кам’янці-Подільському пролягла не в центрі, а в закутку на півдні міста.


© Олег Будзей


Дивіться також:

Категорія: Персоналії | Додав: OlegB (13.01.2015) | Автор: Олег Будзей
Переглядів: 242 | Коментарі: 4 | Теги: Будзей, Валентинов, Приходько, Винниченко | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 4
0
1 KamPod   (13.01.2015 21:33)
Чудово що були люди які писали спогади.
Чудово що зараз знаходяться люди які з цих спогадів малюють картини минулого.

Цікава історія вималювалась не лише з відвідинами Винниченка нашого міста, а й з життям і значенням Кам'янця у той час взагалі. Виходить Кам'янець в той час був чи не найбільшим центром переправлення політнелегалів за кордон, та й взагалі був на слуху у національно свідомих людей

0
4 OlegB   (17.01.2015 20:41)
На цю тему, напевне, можна буде згодом окрему статтю зробити. Ось у книзі Леоніда Мойсейовича Фарбера «А. М. Горький в Нижнем Новгороде» (Волго-Вятское книжное издательство, 1968) вичитав таке (сторінка 208): «Когда делегат от Нижегородской социал-демократической организации на II съезд РСДРП В. А. Десницкий был арестован при попытке перейти границу в Каменец-Подольске, делегатский мандат от Нижнего Новгорода был передан В. И. Ленину».

0
2 KamPod   (13.01.2015 21:36)
Знову згадка про балагули:

У спогадах Жука: "Я виїхав над кордон єврейською балагулою з базару того ж дня надвечір"
І у поясненні від автора публікації: "Балагула — це критий дорожній віз".

Зустрічав також зо дві сторінки про те як на балагулі вибирався з міста на навчання і сам Віктор Приходько, про якого згадується у статті.

А ще у польській книзі "Подільська легенда" бачив (але не читав) оповідання про балагули. Матеріальчик є )

0
3 KamPod   (13.01.2015 21:38)
Цікаво стало під час прочитання цитати:

Цитата
Як відомо, перший універсал Української Центральної Ради про автономію України у складі Росії, розроблений Винниченком, проголошено в Києві 10(23) червня 1917 року. Як тут не згадати давній (і пророчий!) кам’янецький реферат про автономію України.

Одразу пішов вгору по тексту дивитись коли приїздив з рефератом Винниченко і бачу що дійсно давній для тих часів - за 11 років до універсалу

Имя *:
Email:
Код *:
Категорії розділу
Кам'янецький календар [366]
Села від А до Я [1]
Історія [54]
Культура [38]
Персоналії [86]
Релігія [11]
Суспільство [21]
Різне [23]
Пошук
Свіжина
На рахунок рейтингу...
(рахувався...

Відео огляди зі змагань ...

На разі тривають тренування розпочався д...


Ігри турніра:
Яковенко (23...

У попередньому рейтингу знайшов двох уча...

Лісовий будучи новачком без рейтингу зіг...


Більше коментарів
Пошук
Статистика
Rated by ORS3
Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Copyright MyCorp © 2017Створити безкоштовний сайт на uCoz