Будзей О. Найпрацьовитіший письменник, який «дуже багато чого не зробив» - Персоналії - Знахідки О.Будзея - Каталог статей

Сергій Сергєєв-Ценський

У Кам’янці-Подільському в ХІХ столітті перебували на військовій службі, вчили чи самі вчилися п’ять широко відомих російських письменників: Костянтин Батюшков (1815 рік), Володимир Раєвський (1816 рік), Володимир Даль (1831 рік), Григорій Мачтет (у 1866—1872 роках, із перервою) та Сергій Сергєєв-Ценський (у 1896—1897 роках). Із цієї п’ятірки тільки останньому з названих літераторів надали честь бути на мапі Кам’янця — 30 листопада 1961 року міськвиконком його іменем «напівназвав» невелику нову вулицю в селищі цукрового заводу: вулиця Ценського.

ПОМИЛКИ НА ВСІ СМАКИ

На жаль, і плани міста, які масово з’являються останнім часом, ніяк не можуть правильно передати письменникове прізвище. Так, тернопільська фірма «Дедра», видаючи план-схему Кам’янця-Подільського, українізувала першу частину прізвища, другу виокремила — і вийшло: «вул. Сергіїва Ценського». 2001 року аж три видавці (місцеве поліграфічне підприємство «Лібріс», Кам’янець-Подільська філія «Поділлягеодезкартографії», Державне науково-виробниче підприємство «Картографія»), вистріливши майже одночасно (своєрідним триплетом) планами міста, повторили давню помилку міськвиконкому (а куди діватися — помилку-то закріплено на офіційному рівні): «вул. Ценського». В публікації розбивки міста на виборчі округи («Кам’янець-Подільський вісник» від 18 січня 2002 року) замість дефіса вскочила кома — і з однієї вулиці стало дві: «Сергєєва, Ценського». І тільки при публікації складу виборчих дільниць («Кам’янець-Подільський вісник» від 9 лютого) нещасну вулицю, нарешті, поіменували належно: «Сергєєва-Ценського».

Власне кажучи, Сергєєв-Ценський — це не прізвище, а псевдонім письменника, насправді він — Сергєєв. Але з 1902 року Сергій Миколайович, публікуючи твори, до свого досить поширеного російського прізвища став додавати ще й означення Ценський (бо через Тамбов, де минули його дитячі роки, протікає річка Цна). І надалі (аж до смерті 3 грудня 1958 року) друкував твори тільки під подвійним прізвищем.

Як же правильно передати українською російське «Сергеев-Ценский»? Якщо з другою частиною прізвища проблем немає, то набагато складніше з компонентою «Сергеев». Тернополяни її українізували — «Сергіїв», Віталій Мацько в довіднику «Літературне Поділля» (1991 рік) транслітерував — «Сєргєєв». Навіть чинний «Український правопис» (1993 рік, четверте видання), наводячи приклад написання складних прізвищ, подає «Сергеєв-Ценський» (сторінка 48), а в «Покажчику» це саме прізвище з цієї самої сторінки відображає як «Сергєєв-Ценський» (сторінка 215). Правило ж на сторінці 110 цього ж «Українського правопису» чітко засвідчує, що російський суфікс «еев» передається українською як «єєв» (Алексєєв, Матвєєв), і тільки після шиплячих, «р» і «ц» — як «еєв» (Андреєв, Тонкочеєв). Тож, без сумніву, українською треба писати «Сергєєв-Ценський», як то давно роблять енциклопедії.

НА РІДНІЙ ТАМБОВЩИНІ

Пора розповісти і про самого письменника. Народився він 18(30) вересня 1875 року в селі Бабино (Преображенське) Тамбовського повіту в сім’ї земського вчителя Миколи Сергійовича Сергєєва. Мати була напівграмотною терською козачкою, яку батько взяв заміж за красу. Якщо батько був людиною надзвичайно строгою, то мати — жінкою виняткової доброти. Жили Сергєєви бідно, але Сергій «ніколи не чув ні від матері, ні від батька жодного слова заздрощів до тих, хто жив багато». Тому, підкреслює письменник, «я все життя прагнув набути тих чи інших знань, а не матеріально збагатитися». 1880 року сім’я Сергєєвих переїхала до Тамбова, де батько теж викладав у земській школі.

Сергєєви мали гарну бібліотеку, в якій було чимало творів класиків російської та світової літератури. Сергій навчився читати у п’ять років. Першими його книгами стали твори Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Тургенєва. Пізніше письменник скаже: «Для мене безсумнівно, що саме цей мій дотик у ранньому дитинстві до класиків, до чотирьох наших геніальних поетів, обминаючи все посереднє, хоч і доступніше для розуміння, розвив мою любов до художнього слова, фантазію, розуміння форми поетичних творів». Уже в дитинстві Сергій знав напам’ять багато віршів і поем Пушкіна, Лермонтова, байок Крилова, віршів Фета, Тютчева, Полонського. А із семи років сам став писати вірші, малювати, ліпити з глини. Ось початок вірша «Соловей» восьмирічного Сергія:

Пред вечерними лучами
У зеркального ручья
Над малютками-цветами
Льётся песня соловья.

Льётся трелью серебристой
И раскатами гремит
Над фиалкою душистой,
Над листочками ракит.

Закінчивши в Тамбові трирічне початкове училище, Сергій несподівано при вступі до гімназії склав на «два» іспит із російської мови. Довелося вчитися в Тамбовському повітовому училищі. Ще два роки (у підготовчому та першому класах) провчився хлопець в учительському інституті в Тамбові, але 1892 року покинув навчання «через сімейні обставини». А обставини склалися трагічні: після смерті матері, а через рік і батька шістнадцятирічний Сергій залишився сам — без родичів (молодший брат Ілля помер від дифтериту, а старшого Миколу після закінчення гімназії було вбито в повіті) і без засобів для існування.

Улітку 1892 року юнак їде до Глухова в Чернігівській губернії, де був один із найкращих у Російській імперії учительський інститут (тут готували вчителів, які могли викладати всі предмети в міських училищах). У Глухові до сироти поставилися надзвичайно чуйно. Хоч хлопець не мав необхідного для вступу віку, його все ж допустили до іспитів, а оскільки Сергій зовсім не мав за що існувати ні до іспитів, ні під час них, то його просто поставили на забезпечення в інституті та надали ліжко в інтернаті, де старшокурсники надзвичайно охоче допомагали Сергієві готуватися до вступу.

Сергєєв-Ценський завжди з вдячністю згадував ці роки: «Тільки вступивши до Глухівського вчительського інституту, я знайшов для себе придатну обстановку, якщо не в сенсі естетичного розвитку, то в сенсі енциклопедичної освіти, яка дуже мені знадобилася як письменнику». І ще: «Завдяки Глухівському інституту я полюбив Україну й українську мову, і українські пісні, і українців; там я полюбив також і розумову працю, полюбив міцно, на все життя».

До речі, 1975 року до сторіччя з дня народження письменника Глухівському педінституту надали ім’я Сергєєва-Ценського.

1895 року Сергій Сергєєв із медаллю закінчив інститут. Управління Київського навчального округу призначило його вчителем російської мови в Кам’янець-Подільському міському училищі. Але спочатку юнак у Батурині та Житомирі відбув військову повинність як доброволець 19-го Костромського піхотного полку, здобув чин прапорщика. 25 серпня 1896 року його звільнено в запас, а з 1 вересня 21-річний Сергій Сергєєв стає учителем у Кам’янці-Подільському. Засноване 1869 року, міське училище спочатку було двокласним, але на час приїзду Сергія Миколайовича його вже перетворили на п’ятикласне. Містилося училище в Старому місті — в колишньому палаці єпископа. Вчителеві-початківцю доручили викладати російську мову у двох старших класах.

У місті над Смотричем Сергєєв подружився з художником, учителем малювання Дмитром Жудіним. І хоч Дмитро Ананійович був старший від Сергія Миколайовича на 15 років, вони швидко знайшли спільні інтереси: разом малювали етюди, мріяли про тривалу мандрівку, розмірковували про літературу та мистецтво. У цій творчій атмосфері Сергій знову став писати вірші (частина з них увійшла до його першої поетичної збірки «Думы и грёзы», виданої власним коштом у вересні 1901 року в Павлограді). У Кам’янці-Подільському Сергій Сергєєв написав казку «Коварный журавль» (восени 1898 року її надрукував журнал «Читальня народной школы» і виплатив авторові перший у його житті літературний гонорар — 16 рублів 50 копійок). До кам’янецького періоду дослідники відносять і вірш у прозі «Полубог» (теж надруковано 1898 року).

Що ж до викладання, то новаторський підхід молодого, але дуже ерудованого вчителя адміністрація училища сприйняла в штики. Адже Сергій Миколайович не обмежувався на уроках, як то веліла програма, сухим граматичним розбором, а широко залучав тексти з творів своїх улюблених Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Тургенєва. Постійні конфлікти з адміністрацією призвели до того, що 1897 року Сергєєв покинув місто над Смотричем. До речі, успішність із російської мови в класах, де викладав Сергій Миколайович, підвищилася.

Після Кам’янця Сергєєв викладав історію та географію в Куп’янському повітовому училищі Харківської губернії, кілька місяців був вільним слухачем Харківського університету, потім (1899—1900 навчальний рік) — учителем Спаського міського училища в Рязанській губернії. Зі Спаська він пише Дмитрові Жудіну в Кам’янець: «Нудьга тут страшенна; громадського життя, за винятком подвигів на зеленому полі (очевидно, на ломберному столику при грі в карти — О. Б.), зовсім немає. Педагогічна рада наша складається з 9 чоловік, але людей між ними майже немає, — усе це болотні купини, що вкрилися пліснявою та баговинням. Нудьга, нудьга! Тільки раз якось відірвалися від великого шолома та поставили любительський спектакль, для якого я писав клейовими фарбами декорації».

Сергій Миколайович змінив ще не одну школу, викладав і малювання, і фізику, і математику. А на канікулах «багато їздив по Росії, дивився і слухав». 1904 року у зв’язку з російсько-японською війною Сергєєва як прапорщика запасу було призвано до армії — понад рік він перебував на військовій службі в Одесі, Херсоні, Сімферополі.

Нарешті, 1906 року письменник купив невелику ділянку на горі поблизу Алушти і збудував там собі будинок. Відтоді повністю зосередився на літературній праці. А вперше відвідавши Петербург, пробув там недовго, бо «не курив, не пив, не грав на більярді та в карти, терпіти не міг пивних, ресторанів, кафешантанів». Як небагато хто з колег, Сергєєв-Ценський міг сказати, як Флобер: «Моє життя — це історія моїх літературних робіт. Окрім праці над книгами, у мене не було життя».

Вершинними досягненнями митця стали епопея «Севастопольская страда» (відзначена 1941 року Сталінською премією першого ступеня) та незакінчена багатотомна епопея «Преображение России». А ще ж були романи, багато повістей і оповідань, літературно-критичних і публіцистичних статей, драм і комедій, віршів і байок.

«ДО СВІТЛИХ ВЕРШИН КОМУНІЗМУ…»

Бюст на могилі письменника

1945 року письменник завершив роман «Пушки заговорили» і віддав його в «Новый мир». Але редколегія журналу відмовилася друкувати твір. Причиною конфлікту став розділ «Ленин и война». Висновок (навіть після доопрацювання) рецензента професора Волгіна був безпощадним: «Автор не має навіть найменшого уявлення про роль Леніна, про його діяльність». І Сергєєв-Ценський вирішує більше не писати: кілька років веде тільки поетичний щоденник. За 12 років (1946—1958 роки) він написав близько шести тисяч віршів. Врешті повернувся до епопеї «Преображение России», але з гіркотою зазначив: «Вона вимагає ще не менше трьох років щонайретельнішої праці, тоді як освистати її кожна наволоч може за півгодини...» У день 80-річчя (30 вересня 1955 року) записав у щоденнику:

Хочу с тобой, моя Отчизна,
Идти без устали вперёд
К вершинам светлым коммунизма,
Куда нас партия ведёт.

І хоч злощасний розділ про Леніна, надрукований 1957 року окремим етюдом, визнали беззаперечною удачею письменника, а Михайло Шолохов назвав Сергєєва-Ценського богатирем російської літератури, звичайні фізичні сили вже покидають Сергія Миколайовича. Одними з останніх слів 83-річного письменника — чи не найпрацьовитішого в російській літературі — були: «Дуже багато чого не зробив».

P. S. Про зображення Кам’янця кінця XIX — початку XX століття в повісті Сергєєва-Ценського «Жорстокість» див. статтю Кам'янецький єврей російського письменника