Будзей О. Кам’янецький єврей російського письменника - Персоналії - Знахідки О.Будзея - Каталог статей

Трудова кар’єра російського письменника Сергія Сергєєва-Ценського (1875—1958) почалася у вересні 1896 року в Кам’янці-Подільському. Тут він до грудня 1897 року викладав у міському училищі, яке розташовувалося на Архієрейській (нині Францисканській) вулиці навпроти входу до Кафедрального костелу святих Петра й Павла. Нині, як і первісно, цей двоповерховий будинок є палацом подільського католицького єпископа.

Рік і чотири місяці, проведені в місті над Смотричем, залишили глибокий слід у душі письменника. Кам’янець знайшов яскраве відображення і в творчості Сергія Миколайовича. Передусім потрібно згадати невеличку повість, а по суті оповідання «Жорстокість», написане в листопаді 1922 року й уперше надруковане 1926 року в московському журналі «Новый мир». В основу цього твору покладено опис відступу червоних із Криму в ніч на 21 червня 1919 року і захоплення членів повітового ревкому контрреволюційно налаштованими селянами села Бешурань. Повсталі селяни жорстоко розправилися з комісарами: їх живими закопали по голову в землю. Серед тих шести комісарів був і кам’янецький єврей.

Цікаво, що всі шість комісарів безіменні. Як зазначає дослідниця творчості Сергєєва-Ценського Надія Онищенко з Алушти, це не випадково: «Характерно також те, що нікому зі своїх головних героїв-комісарів письменник не дає імені, тим самим узагальнюючи їхнє положення, тобто на його місці міг бути будь-хто інший, такий же чоловік. А ось далі він поміщає кожного героя в цілком конкретну ситуацію, в сім’ю, оточує братами та сестрами, дядьками і навіть третьорядним персонажам дає імена. Таким чином, читач відразу потрапляє в реально-відчутні мізансцени з минулого кожного з комісарів. Сергєєв-Ценський досить докладно окреслює коріння, історичне минуле кожної місцевості — батьківщини героя».

Отже, герої в письменника фігурують як рязанець, єврей (іноді — єврей із Кам’янця), латиш, полтавець, татарин і студент, в якого, за словами письменника, «навіть національності не було» (саме в такому порядку розмістив Сергєєв-Ценський розповіді про них на початку оповідання). А ось, для прикладу, грузин, який везе цю шістку у форді, прізвище має — Пааташвілі.

Звісно, нас найбільше цікавить єврей із Кам’янця. Передусім письменник підкреслює, що в його героя були блискучі, мов скло, очі, ніс серпом і вуха, як у кажана. Далі негайно описує місця, де промайнуло дитинство комісара: «в Кам’янці-Подільську, над звивистим і швидким Смотричем, на Польських фільварках чи потім на Підзамчі, у вузеньких, кривих вуличках, які пам’ятають турків, поблизу колишньої турецької фортеці, нині в’язниці, у прибрамних кам’яних стояках якої сиділи, міцно влипнувши, круглі бомби». Під бомбами, очевидно, треба розуміти кам’яні ядра на двох стінах Нової Східної башти (тієї, що всередині має глибоку криницю).

Далі йде згадка про великий бессарабський чорнувато-сизий виноград, який привозили в Кам’янець за 26 верст із Хотина, та про те, як заманливо на майданчику біля мосту (очевидно, Замкового, а, можливо, і Новопланівського) горіли вечорами ліхтарики на возах молдаван. Сергєєв-Ценський пише:

«Це було як таїнство. Підводи візників деренчали по кругляку бруківки, заглушаючи всі інші звуки; стіни будинків поблизу трохи біліли і здавалися зовсім легкими, як з обгорткового паперу, і єдиним, щільно заокругленим, що існує самостійно і водночас є недосяжним, мов мрія, були ці вози з ліхтариками над купами винограду з п’янким запахом. Підходили до цих возів, пробували, торгувалися, але спокійно, як сама доля, говорили молдавани: «Тільки десять копійок». Дістати би гривеник і купити фунт!.. Але хіба можна було де-небудь роздобути цілий гривеник?»

Навчався майбутній комісар у хедері (єврейській релігійній початковій школі): «Крейдою на старих сірих дошках, подекуди навіть чорних від гнилі, на фронтоні кривого ґаночка було накреслено кривими, п’яними літерами по-російськи: «Меламед». Сюди він бігав щоранку, підтягуючи на бігу шлейки коротеньких штанців. Меламед був у рудому, густо залатаному довгому сюртуку і сам рудий, із закрученими кінцями довгої бороди та волоссям над вухами. Муаровий роздутий картуз носив, тісно насунувши на голову; мав козячий голос. Часто кричав, сердячись, і боляче бив його вказівним скрюченим пальцем у потилицю... У цьому хедері було їх чоловік десять, і так голосно вчилися вони читати по-єврейськи, що російські перехожі затикали вуха».

Як засвідчує «Подільський адрес-календар» 1895 року, укладений Віктором Гульдманом, тоді в місті над Смотричем були два приватні єврейські початкові училища для хлопчиків — Каплана та Бергмана.

Про що ж мріяв у Кам’янці-Подільському майбутній комісар? «Проходячи повз аптеку Англе в Троїцькому провулку, мріяв він бути аптекарським учнем, ходити в чистенькому костюмі, в комірцях і манжетах, із блискучими запонками, може бути і з нового золота, але зовсім як справжні золоті, приносити додому різні духи і пахучі мила в красивих обгортках... Але хіба так багато аптек у Кам’янці?.. І хіба ж так багато треба туди учнів?..»

Справді, 1895 року в Кам’янці аптек було небагато — всього чотири. Одну з них, що належала провізорові Пінхасу Хомському, орендував провізор Карл Англе. Ця аптека (у Старому місті на нинішній вулиці Зарванській, яка колись і Троїцькою називалася) збереглася до наших днів. Також у місті була санітарно-аналітична лабораторія провізора Англе, в якій виконанням хімічних і мікроскопічних досліджень завідували лікарі Антон Ціхоцький та Іван Мазінг. Власниками двох інших аптек були провізор Едмунд Длужевський і дворянка Марія Жаборовська, а четверта аптека (точніше, філія) була їхньою спільною власністю.

Старший брат майбутнього комісара — Нухим — був візником у хазяїна. «На ньому синя чумарка, підперезана ременем із бляхами, і подерта шапка. Він чекає біля костелу — може, який пан надумає прокатати свою пані з костелу додому у фаетоні». Чумарка (або чемерка) — це старовинний чоловічий верхній одяг, пошитий у талію з фалдами ззаду. Нухим чергував біля костелу, бо «по неділях гудів орган у кафедральному костелі, і з молитовниками в руках йшли туди всі красиві, нарядно одягнені, в конфедератках на головах панянки».

Але не так-то легко було заманити клієнта: «Пан — довгі пишні вуса, і сам такий поважний — виходить під руку з пані, і пан дивиться презирливо на нухимових шкап і на обдертий старий фаетон, і пан цідить крізь зуби: «Жидівська справа!» — і йде пішки. А Нухим підтягує пужалном шлею на одному з пари своїх орлів і чекає іншого пана, який не настільки поважний, як цей, який, звичайно, так само скаже, як цей: «От-то-ж жидівська справа!» — але все-таки сяде у фаетон і дасть йому щось заробити».

Перспектива стати, як старший брат, візником не приваблювала майбутнього комісара: «Ні, коли він виросте, він ніколи не стане візником, як Нухим!.. Він може найнятися прикажчиком до книгарні Лахмановича і продаватиме книги... Лахмановичів не так багато, як візників, Лахманович — один, і всякий, навіть найповажніший пан, якщо він захоче купити книгу, зайде до крамниці Лахмановича на «Шарлоттенбурзі», де так добре гуляти вечорами... Або до крамниці Шапіро, або до крамниці Варгафтіга він найметься, — хіба мало крамниць? Він буде такий розумний, що навіть у сні думатиме, і так слухатиме господаря, що його вже ні за що не проженуть, тільки би прийняли».

Щодо книгарень, то в книзі «Місто Кам’янець-Подільський», виданій 1895 року, Юхим Сіцінський писав: «Тільки 1892 року було відкрито книжкову лавку єврея Крайза, яка наступного року перейшла до Лахмановича, та 1893 року — Блавштейна, але ці лавки розраховані більше на продаж канцелярського приладдя, аніж книг». Адрес-календар 1895 року вказує, що тоді в місті була книгарня міщанина Шуліма Шахіля Гольденберга, відкрита 1894 року, яка торгувала нотами й підручниками, та п’ять книжкових лавок. Їхніми власниками були міщанин Абрам Блавштейн, який з 1893 року торгував книжками на російській і чужоземних мовах, а також нотами, міщанин Йось Айбіндер, який з 1893 року продавав книжки на єврейській мові (очевидно, на їдиш), міщанин Дувид Лахманович, який з 1893 року торгував книжками на російській мові та підручниками, міщанин Аврам Глікін, який з 1873 року продавав книжки на єврейській мові, та купець Лазар Варгафтіг, який з 1883 року торгував дитячими книжками та календарями.

Щодо Шарлоттенбурга, то це народна назва східної сторони Польського ринку (тієї, де розташована міська друкарня). Побутували й інші варіанти назви — Шарлотка, Шарлотибрук. Назва, як зазначив Олександр Прусевич, походила від популярної серед кам’янецьких модниць крамниці жіночих капелюшків, що у 1858—1864 роках належала господарці на ім’я Шарлотта.

Є в оповіданні протиставлення гаму та загадковості міста спокоєві та ясності його передмістя: «У вузеньких вуличках Підзамча, де звідусіль пахло смаженою цибулею, де всі чимось торгували і всі знали про всіх усе, було набагато спокійніше, бо не було незбагненних загадок. Навіть кози, що подекуди на двориках у три аршини обгризають, стоячи на задніх ногах, останню кору з якихось дерев, навіть і ці розумні кози зі спостережливими очима, чим же вони загадкові? Це — єврейські кози, і від них явна користь: три склянки молока щодня!»

Ще дещо з тогочасного побуту: «Від їхнього будинку далеко був сквер, де грав оркестр. Потрібно було йти туди через міст до Нового міста. Під мостом, внизу і вправо, — Руські фільварки. Під православне Різдво звідти вночі виходили хлопці з великими зірками, склеєними з червоного паперу та картону. Зірки ці несли на палицях, і всередині кожної зірки горіла свічка. Хлопці співали».

У Леї, старшої сестри майбутнього комісара, було аж двоє наречених, обидва кравці. Коли їй уже настав час виходити заміж, вона привела обох додому і сказала: «Візьміть голки та нитки і почніть шити, а я подивлюся, кого мені вибрати». Один — молодший і красивіший, прийшовши, дав братикові Леї цукерочку в папірці, а інший, старший, був худий і навіть трішки кульгавий. Але як тільки вони почали шити, Лея вибрала собі в чоловіки трішки кульгавого, бо він шив короткою ниткою, а інший — довгою.

Ще з дитячих спогадів майбутнього комісара: «У театрі давали оперу «Жидівка», але, щоб потрапити навіть на гальорку, треба було заплатити аж сімдесят копійок!.. Де ж було маленькому єврейчикові дістати такі великі гроші?.. І він ходив поблизу дверей і всіх, хто йшов до театру, просив, щоб взяли і його... Ніхто не взяв».

«Жидівка» — це опера в п’яти діях Фроманталя Галеві за оригінальним французьким лібрето Ежена Скріба, один із найяскравіших зразків французької «великої опери». Вперше поставлена 23 лютого 1835 року в Парижі. Партія Рахіль є однією з найскладніших сопранових оперних партій.

Або таке: «У грудні, коли випадав сніг навіть і в Кам’янці, по первопутку до польського і російського Різдва привозили битих гусей, навхрест перев’язаних тонким шпагатом, і гори гусячих потрухів лежали на мішках, постелених на землі на Старому базарі, і цілий гусак тоді продавався за рубль, навіть за дев’ять гривеників, а тельбухи (всі в салі!) за четвертак!.. Але де ж було взяти цілий рубль, коли в сім’ї — вісім чоловік, і коли батько всього лише шмуклер, і може вишивати тільки зірочки на погонах цих страшних офіцерів козачого полку?»

Шмуклер у перекладі з їдишу означає «виготовлювач шнурків». Володимир Даль у своєму знаменитому словникові дає таке пояснення: «бахромщик, работающий шнуры, кисти, бахрому». А офіцерів козачого полку названо страшними, бо «один з цих офіцерів відрубав своєю шашкою чотири пальці купцеві Розенштейну».

Ще про цих козаків: «Вони — урупці, і в них — вишнева опанча ззаду на бешметі... Коли вони вчилися на майдані, то на всьому скаку зіскакували додолу, і по команді відразу кидалися додолу їхні коні... А козаки через коней, що лежали, мов мертві, відкривали стрілянину. Переляканий, він утік тоді від цих незбагненних людей з їхніми чаклунськими кіньми якомога далі і навіть боявся обернутися».

Як засвідчує адрес-календар 1895 року, в місті тоді розміщувалися штаби 17-го Донського козачого полку та 1-го Урупського кінного полку Кубанського козачого війська. Командиром першого з цих полків був полковник Данило Дукмасов, а другого — полковник Микола Вишеславцев.

Усе наведене вище спонукало героя Сергєєва-Ценського до свідомого вибору: «У партію, що обіцяла зробити безкоштовними всі театри, відняти у господарів коней і фаетони і віддати їх Нухимам; дати Леям хороших чоловіків, не зв’язуючи їхній вибір із короткою або довгою ниткою, зробити загальним надбанням бессарабський та інший виноград, відкрити всім доступ до аптек і книгарень; зробити так, щоб козачі офіцери не рубали вже більше шашками пальців Розенштейнам і щоб поліція не влаштовувала б вже більше погромів, він вступив, коли йому було тільки 16 років». Він став комісаром продовольства, тобто відав борошном і пайками.

Молодий єврей. Фото зроблено в Кам’янці-Подільському в салоні колоніста Франца Кодеша

Востаннє Кам’янець згадується в оповіданні в розповіді про перебування вночі всіх шістьох комісарів в ув’язненні, коли вони гадають, розстріляють їх уранці чи ні. Але було так моторошно про це думати й говорити, що промовив єврей до полтавця: «А ти в нашому Кам’янці не був?». На це полтавець відповів сердито: «А на чорта він мені здався, той Кам’янець?».

Оповідання «Жорстокість» нелегко проходило цензуру. В журналі його надрукували з великими купюрами. Про це Сергій Миколайович писав 5 березня 1926 року своєму другові — російському живописцеві Іллі Рєпіну: «Ось надсилаю Вам повість «Жорстокість», з якої вісім сторінок посередині Ви повинні будете доповнити уявою». Ілля Юхимович подякував за надіслану «Жорстокість» і зазначив: «Із захопленням читав увесь час (давно вже не читав із таким захопленням)».

1936 року цензура взагалі вилучила зі збірки оповідань Сергєєва-Ценського «Жорстокість», оскільки автор «по-наклепницькому змалював комуністів, що боягузливо повели себе перед обличчям смерті».

Сучасна оцінка «Жорстокості» цілком позитивна. Ось що відзначила згадана нами на початку статті Надія Онищенко: «На особливу увагу заслуговує той факт, що різні національності просто-таки буквально збігаються за своїм походженням із місцями, які пройшли через життя самого письменника — Тамбов, Спаськ, Кам’янець-Подільський, Тальсен (Латвія) і Крим, тобто вони є найтиповішими мешканцями тієї чи іншої місцевості. Письменник добре знав спосіб життя, побут, звичаї людей у цих місцях і виписав не просто росіянина, єврея, українця, латиша чи кримського татарина, а найхарактерніших мешканців того чи іншого куточка Російської імперії та їхні долі у перебігу подій».

У точності відображення кам’янецьких реалій в оповіданні ми переконалися наочно. Тим паче, що сам письменник одного разу (28 лютого 1914 року в листі до літературного критика Аркадія Горнфельда) зізнався: «Я взагалі все перевіряю по натурі і якщо я сам особисто чогось не бачив, не чув, то я і не напишу» (курсив у цій цитаті самого Сергєєва-Ценського).

P. S. Усі переклади російськомовних текстів (Сергія Сергєєва-Ценського, Надії Онищенко та Юхима Сіцінського) зроблено автором статті.

Про самого письменника детальніше в статті: Найпрацьовитіший письменник, який «дуже багато чого не зробив»