4 липня
Цього дня колись:
1920 рік. Народний комісаріат УРСР видав постанову про створення на базі дореволюційних гімназій 4- і 7-річних трудових шкіл. Так, у приміщенні Маріїнської гімназії було відкрито 2-у зразкову трудову школу.
1956 рік. Учні Жванецької середньої школи Кам’янець-Подільського району завершили перший похід по рідному краю. За десять днів з учителем історії Борисом Михайловичем Кушніром вони здолали 260 кілометрів (з них понад 200 кілометрів пішки) на стику чотирьох областей — Хмельницької, Чернівецької, Станіславської (тепер Івано-Франківської), Тернопільської.
Цього дня народилися:
1891 рік. У місті Валки (тепер Харківської області) в родині селянина-колісника народився (22 червня за старим стилем) Петро Йосипович Панч (насправді Панченко) — український письменник, автор історичного роману «Гомоніла Україна» (1954), лауреат Шевченківської премії (1965) за автобіографічну повість «На калиновому мості». Закінчив 1915 року Полтавське землемірне училище, навчався в Одеському артилерійському училищі. Від 1915 року перебував у військовій частині в Царському Селі, від червня 1917 року — на Південно-Західному фронті, де став свідком краху наступу під командуванням Олександра Керенського. Під час революції й громадянської війни був в Україні, спочатку у війську Директорії, згодом — у легкому артилерійському дивізіоні Червоної армії. Восени 1921 року повернувся у Валки. 1935 року брав участь у Всесвітньому конгресі на захист культури в Парижі. У 1939—1940 роках очолював Львівську письменницьку організацію. 3—4 грудня 1940 року разом з Андрієм Малишком, Володимиром Сосюрою, Юрієм Яновським зустрічався з трудівниками Кам’янця-Подільського. Як повідомила 5 грудня обласна газета «Червоний кордон», що видавалася в Кам’янці-Подільському, «на літературних вечорах письменник Петро Панч знайомив присутніх з досягненнями і шляхами розвитку української літератури; характеризував творчість окремих письменників». Крім того, «Петро Панч прочитав уривок з нового роману «Запорожці», про селянські повстання в XVII сторіччі». У 1949—1953 роках був головою Харківської організації Спілки письменників України, у 1966—1969 роках — секретарем правління Спілки письменників України. Помер 1 грудня 1978 року в Києві.
Меморіальна дошка Петру Панчу на вулиці Богдана Хмельницького, 68 у Києві
1920 рік. У селі Гринівка (нині Недригайлівського району Сумської області) народився Іван Юхимович Гнатенко — педагог, кандидат педагогічних наук (1964), доцент (1967). Закінчивши 1938 року середню школу, вступив на педагогічний факультет Київського педагогічного інституту. Після трьох курсів війна перервала навчання. Працював на будівництві оборонних споруд Києва. З евакуацією інституту відбув до Лебедина, а відтак — до Куйбишева. Працював на цукровому заводі. 7 січня 1942 року призвано до армії, направлено на навчання за прискореною програмою до місцевого військового училища. У липні 1942 року як молодший лейтенант відбув у армію. Перебував на фронті у складі Волховського, Калінінського, Другого та Третього Прибалтійських, Третього Білоруських фронтів. У червні — вересні 1945 року лікувався у військовому шпиталі в Польщі. Демобілізувавшись у жовтні 1945 року, відновив навчання у Київському педагогічному інституті (закінчив 1946 року). Після закінчення аспірантури в цьому ж інституті Міністерство освіти УРСР направило Гнатенка на роботу в Кам’янець-Подільський педагогічний інститут. Був деканом історико-філологічного (у 1953—1960 роках) і загальнонаукового (у 1962—1966 роках), філологічного (у 1968—1970 роках) факультетів. У 1960—1961 роках перебував у річній аспірантурі Київського педагогічного інституту. У 1970—1981 роках — доцент, завідувач кафедри педагогіки та психології. 16 березня 1983 року ухвалою Хмельницької обласної ради призначено персональну пенсію. Серед нагород: ордени Вітчизняної війни другого ступеня, Червоної Зірки, «Знак Пошани»; медалі «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років», Антона Макаренка; Почесна Грамота Президії Верховної Ради УРСР. Відмінник народної освіти Узбецької РСР. Помер 24 грудня 1997 року.
1930 рік. У містечку Ружин (нині селище міського типу, один із районних центрів Житомирської області) народився Іон Срульович (Ізраїльович) Винокур — український археолог, доктор історичних наук (1978), професор (1980), дійсний член Академії наук вищої школи України (1997), дійсний член Української академії історичних наук (1999), заслужений працівник вищої школи Української РСР (1981). Закінчив 1953 року історичний факультет Чернівецького університету. Працював у Чернівецькому університеті, Житомирському обласному краєзнавчому музеї. Від 1963 року в Кам’янець-Подільському педагогічному інституті (нині Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка): старший викладач, доцент, професор (від 1980 року), завідувач кафедри історії СРСР і УРСР (від 1969 року), історії Східної Європи і археології (від 1991 року). 1962 року захистив кандидатську дисертацію «Старожитності Східної Волині» (1962), 1978 року — докторську дисертацію «Історія та культура черняхівських племен Дністро-Дніпровського межиріччя». Лауреат Кам’янець-Подільської міської премії в галузі історико-краєзнавчих досліджень (1995). Співавтор (із Миколою Петровим) давньоруської гіпотези про заснування Кам’янця-Подільського. 2001 року, коли померла дружина Надія Григорівна Литовченко, переїхав до Києва, щоби бути ближче до доньки Тетяни. Водночас читав лекції у трьох університетах — у Житомирі, Кам’янці-Подільському та Київському слов’янському університеті. Помер 19 вересня 2006 року. Поховано на кладовищі посеред соснового бору під Києвом — біля села Капітанівка Києво-Святошинського району.
Історик Микола Котляр (ліворуч) та археолог Іон Винокур (праворуч)
1932 рік. У Кам’янці-Подільському народився Микола Федорович Котляр — дослідник історії України середніх віків, джерелознавець, нумізмат, член-кореспондент Національної академії наук України (1995), заслужений діяч науки і техніки України (1996), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2001), лауреат премії імені Миколи Костомарова НАН України (2003). 1956 року закінчив історичний факультет Київського університету. У 1961—1963 роках був аспірантом Державного Ермітажу в Ленінграді. 1965 року захистив кандидатську дисертацію «Галицька Русь ХІV—ХV століть (історично-нумізматичне дослідження)», 1972 року — докторську дисертацію «Грошовій обіг і грошова лічба на території України доби феодалізму (VIII—XVIII століття)». Від 1965 року працює в Інституті історії Академії наук УРСР (нині Інститут історії України Національної академії наук України), від 1982 року — завідувач сектора історії Київської Русі, від 1995 року — головний науковий співробітник відділу історії середніх віків і раннього нового часу.
1952 рік. Народився Іван Васильович Демчик — кандидат філософських наук, завідувач (з 1999 року) кафедри філософії та культурології Подільської державної аграрно-технічної академії, редактор газети цього навчального закладу «Поле» (згодом «Вісник академії»). Загинув від удару блискавки 5 липня 2003 року.
1953 рік. У місті Костянтинівка Донецької області народилася Олександра Володимирівна Кужель — український політик і громадський діяч, кандидат економічних наук, народний депутат України другого, сьомого та восьмого скликання, голова Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва (у 1998—2003 та 2009—2010 роках). Вивчаючи ситуацію на місцях, 3 березня 2002 року відвідала Кам’янець-Подільський, де мала зустрічі з владою та місцевими підприємцями.
Цього дня відійшли у вічність:
1971 рік. Трагічно загинув Віктор Фавстович Черниш — заступник голови Кам’янець-Подільського міськвиконкому (з червня 1970 року). Народився 6 лютого 1932 року.
1973 рік. У Москві помер Леонід Захарович Штейн — український шахіст, міжнародний гросмейстер (1962), заслужений майстер спорту (1965), триразовий чемпіон СРСР з шахів (1963, 1965, 1966). Народився 12 листопада 1934 року в Кам’янці-Подільському.
1991 рік. Помер Іван Микитович Вірста. Народився 5 серпня 1930 року в знаменитому нині селі Клішківці Хотинського району — батьківщині першого (1997) українського космонавта Леоніда Каденюка. Закінчив 1947 року вісім класів Клішковецької школи, працював вантажником Хотинської райконтори «Заготзерно». У 1949—1953 роках працював на Вижницькому маслосирзаводі (пройшов шлях від учня до технічного керівника). У 1953—1959 роках — завідувач відділу, другий, а від 1958 року — перший секретар Вижницького райкому Ленінської комуністичної спілки молоді України. Від 1959 року завідувач організаційного відділу, від 1965 року другий секретар Хотинського райкому Комуністичної партії України. У 1968—1975 роках — голова Хотинського райвиконкому. 1975 року призначено головою Кам’янець-Подільського міжколгоспбуду, заступником голови райвиконкому. Від 1981 року до виходу на пенсію — директор Кам’янець-Подільського міжколгоспного комбікормового заводу. Закінчив Вищу партійну школу, Київський університет. Нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, двома медалями.
1995 рік. У Києві помер Євген Пилипович Гуцало — український письменник, лауреат Державної премії Української РСР імені Тараса Шевченка. Народився 14 січня 1937 року в селі Старий Животів (тепер Новоживотів Оратівського району Вінницької області). Закінчив 1959 року історико-філологічний факультет Ніжинського педагогічного інституту. Працював у редакціях газет на Вінниччині, Львівщині, Чернігівщині, в «Літературній Україні», редактором у видавництві «Радянський письменник». Перша збірка оповідань «Люди серед людей» (1962). Видав поетичні збірки «Письмо землі» (1981), «Час і простір» (1983), «Живемо на Зорі» (1984). Як автор сценарію фільму «Солом’яні дзвони» 1986 року перебував на Кам’янеччині.
© Олег Будзей
Дивіться також: | 
0
