3 травня
Цього дня колись:
1920 рік. Після дводенного перебування в Кам’янці-Подільському Симон Петлюра пізно вночі виїхав з міста на фронт.
1965 рік. Постановою Ради Міністрів УРСР Нагорянській середній школі Кам’янець-Подільського району надано ім’я Героя Радянського Союзу Лаврентія Тручака.
1981 рік. Мотоболісти «Поділля» з Кам’янця-Подільського дебютували в першій лізі чемпіонату СРСР. В Єнакієво вони перемогли «Союз-3» — 6:4. Через рік «Поділля» вже грало у вищій лізі чемпіонату СРСР, а з 1992 року стало виступати у вищій лізі чемпіонату України.
1996 рік. У Кам’янці-Подільському на конференції в міському Будинку культури міська спілка багатодітних родин «Берегиня» (голова Лідія Нікітчук) ухвалила надати товариству статус міськрайонного.
2001 рік. У Старій фортеці відбулося урочисте закриття п’ятого пластового табору для пластунів станиць Львова, Тернополя, Івано-Франківська, Хмельницького, Кам’янця-Подільського, Славути.
Цього дня народилися:
1885 рік. Народилася (21 квітня за старим стилем) Зінаїда Йосипівна Сулковська — вчителька. Донька Йосипа Сулковського (був священиком у селі Субоч Ушицького повіту у 1885—1896 роках, настоятелем Георгіївської церкви в Кам’янці-Подільському від 1903 року), дружина українського поета Володимира Свідзінського. 1902 року закінчила Кам’янець-Подільську Маріїнську гімназію.
1911 рік. У селі Нігин (нині Кам’янець-Подільського району) народилася Ірина Іванівна Стоянська — одна з перших п’ятисотенець на Поділлі: 1936 року її ланка зібрала по 510 центнерів цукрового буряка з гектара. 1938 року її обрали депутатом Верховної Ради Української РСР першого скликання. Померла 1989 року.
1941 рік. У селі Снігурівка (нині місто Миколаївської області) народився Валерій Петрович Бойченко — український поет, перекладач, публіцист. Навчався в Херсонській школі № 7, працював слюсарем на Херсонському суднобудівному та комбайновому заводах. Закінчив 1965 року факультет іноземних мов Львівського університету. Викладав англійську мову в школі-інтернаті міста Душанбе, у Херсонському морехідному училищі імені лейтенанта Шмідта, Херсонському технологічному інституті, Миколаївському педагогічному інституті. 1976 року став членом Спілки письменників України, 1986 року очолив її Миколаївську організацію. Був співголовою Миколаївської крайової організації Всеукраїнського товариства «Просвіта». Видав збірки віршів «Іскри» (1972), «Сонячні кола» (1975), «Поліття» (1977), «Багряні колони» (1978), «Широти» (1981), «Світлі ріки» (1984), «Доброта» (1987), «Птахи над полум’ям», «Правий берег». Перекладає поезію і прозу з англійської мови, поезію народів СРСР. Наприкінці квітня 1986 року виступав у Кам’янці-Подільському в трудових колективах, відвідав 25 квітня редакцію газети «Прапор Жовтня» (нині «Край Кам’янецький»). Лауреат обласної премії імені Миколи Аркаса 1997 року в номінації «Просвітницька діяльність» та літературної премії імені Павла Тичини. 2008 року присуджено Всеукраїнську літературну премію імені Олександра Олеся за поетичну збірку «Книга Леля». Помер 25 березня 2011 року в Миколаєві.
Цього дня відійшли у вічність:
1873 рік. В Ялті помер (21 квітня за старим стилем) Степан Васильович Руданський — український поет. Народився 6 січня 1834 року (25 грудня 1833 року за старим стилем) в селі Хомутинці Вінницького повіту Подільської губернії (тепер Калинівського району Вінницької області). Навчався у 1841—1849 роках у Шаргородському духовному училищі, у 1849—1855 роках у Подільській духовній семінарії в Кам’янці-Подільському (атестат про закінчення від 23 липня 1855 року), у 1855—1861 роках — у Петербурзькій медико-хірургічній академії. У Петербурзі захворів на сухоти; на його прохання призначено лікарем в Ялту. У Кам’янці-Подільському написав балади (небилиці) «Два трупи» (1 червня 1851 року), «Вечорниці» (23 січня 1852 року), «Упир» (23 вересня 1853 року), «Хрест на горі» (2—4 січня 1854 року), «Розмай» (21 лютого 1854 року), «Люба» (2—3 серпня 1854 року), пісні «Сиротина я безродний...» (4 травня 1852 року), «Ти не моя» (19 лютого 1854 року), «Мене забудь!» (19 лютого 1854 року), «Пісня» («Не дивуйтесь, добрі люди...») (29 червня 1854 року), переклав із польської «Чорний кольор» (18 березня 1854 року).
1961 рік. У Москві помер Олексій Іванович Баранович — історик, педагог, громадський діяч, доктор історичних наук (1951). Народився 22 червня (10 червня за старим стилем) 1892 року в місті Старокостянтинів Волинської губернії (нині один із районних центрів Хмельницької області) в сім’ї священика. Закінчив Житомирську гімназію та 1916 року — історичне відділення історико-філологічного факультету Петроградського університету. До 1920 року викладав історію в чоловічій і жіночій гімназіях рідного міста; 1918 року — працівник архівного відділу Головного управління в справах мистецтв і національної культури; у 1920—1921 роках — завідувач повітового відділу народної освіти (Старокостянтинів); у 1920—1923 роках — завідувач трудової школи й одночасно (від 1921 року) — завідувач педагогічних курсів. Від 1923 року — постійний позаштатний співробітник Комісії для складання історико-географічного словника української землі ВУАН (Всеукраїнської академії наук); одночасно — викладач районної партійної школи (у 1923—1924 роках), учитель культурознавства трудової школи № 102; у 1924—1926 роках — аспірант кафедри історії України ВУАН, одночасно керівник семінарів з української історії в Київському інституті народного господарства (у 1925—1926 роках), викладач історії господарства та культури України (від 1926 року). У 1923—1926 роках прочитав шість доповідей на історичній та історико-економічній секціях УАН та дві на кафедрі. 24 жовтня 1926 року захистив наукову працю «Нариси магнатського господарства на півдні Волині у XVIII столітті», 1927 року — науковий співробітник кафедри. У 1927—1930 роках працював над темою «Магнатська верства та її господарство на Волині в XVII—XVIII століттях». У 1930—1933 роках прочитав у ВУАН п’ять доповідей, був активним дописувачем газети «За радянську академію» (у 1930—1932 роках). Від 1934 року працював у вищих навчальних закладах і науково-дослідних установах Москви, не полишаючи української тематики. Плідним періодом наукової діяльності Барановича була праця в Інституті історії АН СРСР (від 1951 року). Кандидатська дисертація: «Поміщицьке місто часів Речі Посполитої: Старокостянтинів XVI—XVIII століть» (1946). Докторська дисертація: «Магнатське господарство на півдні Волині у XVIII столітті» (1951; монографія під такою назвою побачила світ 1955 року). Спростував хибні твердження про так зване запустіння України в середні віки, про начебто прогресивну місію польської колонізації українських земель. Серед праць: «Залюднення Волинського воєводства в першій половині XVII століття» (1930), «Україна напередодні визвольної війни середини XVII століття» (1959). Особисту бібліотеку Барановича передано на зберігання в Кам’янець-Подільський педагогічний інститут (нині — Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка). Особову справу Барановича опублікував 1996 року Сергій Білокінь в № 5 «Українського історичного журналу».
© Олег Будзей
Дивіться також: | 
0
