Будзей О. «Канарейки», «ті, що з китайцем» та інші - Історія - Знахідки О.Будзея - Каталог статей

Як відомо, в 1919—1920 роках Кам’янець-Подільський (або, як тоді нерідко казали, Кам’янець на Поділлі) був майже два роки, хоч із частими перервами, тимчасовою столицею Української Народної Республіки. Особливо довгим — півроку — був період із червня до листопада 1919 року, який увійшов в історію як Кам’янецька доба Директорії УНР. Звісно, повноцінне життя держави неможливе без своїх грошей. Їх у Кам’янець привозили літаками (детальніше в статті «Як у Кам’янець гроші прилітали»), разом із тим налагодили тут і власне друкування українських грошей. Де і як їх друкували — про це і піде мова далі.

ЕВАКУАЦІЯ З КИЄВА

Борис Мартос

Про те, як у Кам’янці-Подільському друкували гроші, ми можемо дізнатися з авторитетних перших уст. Цінні свідчення про це залишив Борис Мартос (1879—1977), який двічі був міністром фінансів УНР: перший раз недовго — у січні-лютому 1919 року, а потім, після короткої перерви, понад рік — від 9 квітня 1919 року до 25 травня 1920 року. Крім того, Борис Миколайович одночасно майже п’ять місяців, від 9 квітня до 27 серпня 1919 року, очолював український уряд. Тож звернемося до статті колишнього українського прем’єр-міністра «Українська валюта 1917—1920 років», яка була опублікована 1972 року в Мюнхені в спільній книзі Бориса Мартоса та Якова Зозулі «Гроші Української держави». До речі, рік і місце публікації можуть викликати приємні асоціації в українських любителів спорту: 1972 року в Мюнхені наш бігун Валерій Борзов став дворазовим олімпійським чемпіоном — на дистанціях 100 і 200 метрів.

Установа, яка забезпечувала друк українських грошей, мала довгу назву — Експедиція заготівлі державних паперів. У січні 1919 року, коли Київ ще був в українських руках, а Мартос уперше став міністром фінансів, він, на додачу до паперових, планував випустити українські металеві гроші: золоті, срібні й мідні. Було розроблено проекти золотих грошей із бюстом Тараса Шевченка та срібних із будинком Центральної Ради. Але, як зазначив, Борис Миколайович, «на жаль, до карбування монети не дійшло. Через неуспіхи на фронті ми мусіли залишити Київ».

Мартос дав наказ Державному банкові спакувати всі грошеві знаки, паперові й металеві, а Експедиції заготівлі державних паперів — спакувати готові й ще неготові гроші, а також кліше й літографічні камені, папір, фарби тощо. Комендантом евакуації Банку Мартос призначив енергійного урядовця Миколу Орла. Згодом Микола Григорович керуватиме відділенням Держбанку в Кам’янці-Подільському.

Напередодні від’їзду з’ясувалося, що Державний банк готовий до евакуації, але з Експедиції її управитель Михайловський телефонував, що робітники друкарні не дозволяють нічого пакувати. Мартос негайно виїхав до Експедиції, викликав раду робітників і запитав, у чому річ. З’ясувалося, що робітникам не заплатили не тільки наперед за місяць, як то передбачалося, але й за минуле. На запитання: «Чому?» — Михайловський відповів, що не готові виплатні відомості. Тоді Мартос наказав негайно виготовити відомості й подзвонив до Державної скарбниці, щоб затрималися потрібні урядовці для видачі платні для Експедиції, а робітникам наказав негайно пакуватися, погрозивши висланням охоронної сотні. На другий день все було добре запаковане.

Доїхали до Вінниці, де мав розташуватися уряд. Державний банк розмістили в його місцевій конторі, там же отаборилося й Міністерство фінансів, Державна скарбниця знайшла притулок у повітовій скарбниці. А Експедиція залишилася в поїзді під охороною старшинської сотні.

СТАНІСЛАВСЬКІ «П’ЯТЬ ГИВЕНЬ»

Приїхавши у Вінницю, Мартос наказав директорові Експедиції Михайловському знайти відповідну друкарню й організувати друк грошей. Минув тиждень, але нічого не було зроблено. Минув і другий. Михайловський заявив, що у Вінниці неможливо знайти відповідну друкарню, а коли Мартос висловив йому своє незадоволення, то він відмовлявся тим, що не звик працювати в революційних обставинах. Нарешті попросив дозволити йому від’їхати в Одесу.

Новим директором Експедиції Мартос призначив Миколу Данильченка, свідомого українця, до революції заможну людину й доброго господаря. На жаль, через неуспіхи на фронті невдовзі довелося покинути й Вінницю та переїхати до Кам’янця-Подільського. Щоб Експедиція могла спокійніше працювати, її направили аж у Тернопіль, а пізніше вона переїхала до Станіславова (нині Івано-Франківськ), бо там були кращі умови для організації друку грошей.

Соціалісти, сподіваючись полегшити переговори з представниками Антанти, відкликали з уряду своїх представників, серед них і Мартоса.

Тим часом у Станіславові Данильченко з допомогою друкарського техніка Шершеневського знайшов відповідну друкарню й організував друкування грошових знаків по п’ять гривень. Як зазначив Мартос, «Шершеневський багато прислужився як добрий фахівець. Це був єврей із походження, але весь час перебував серед нас».

П’ять гривень друкували спрощеним способом: без малюнка, чорною фарбою. Зате на доброму папері з водяними знаками. Для ощадності вибрали малий розмір, тож, як писав Мартос, «з одного листа виходило, коли не помиляюся, 24 штуки». Через недогляд чи, можливо, саботаж в одному з 24 кліше в слові «гривень» бракувало літери «р», тож на частині грошей красувався напис «П’ЯТЬ ГИВЕНЬ».

ХИТРІ ВІДЕНСЬКІ БАНКІРИ

Борис Миколайович повідав про один характерний епізод, що стосувався недовгого періоду на початку 1919 року, коли Кам’янець уперше дав притулок урядовим установам. Тоді короткий час (від 13 лютого до 9 квітня 1919 року) уряд очолював Сергій Остапенко, а керівником Міністерства фінансів був Михайло Кривецький. Саме тоді до Станіславова приїхали два банкіри з Відня й заявили, що хочуть вести переговори з міністром фінансів УНР про випуск українських грошей на біржі у Відні. До Кам’янця вони боялися їхати й просили, щоб хтось уповноважений від міністерства приїхав до Станіславова.

Кривецький вирішив їхати сам, а Мартоса попросив поїхати з ним як дорадника. Борис Миколайович був тоді без посади, тож погодився. План, який віденці запропонували при переговорах, не гарантував, що курс гривні утримується на якійсь висоті, а не упаде катастрофічно, а заробіток банкірів був гарантований у кожному разі. «Цей план був явно спекулятивний і для нас невигідний», — писав Мартос. Тому обоє переговорників з українського боку були одностайними: не укладати угоди з цими банкірами.

Мартос виїхав до Кам’янця, а Кривецький залишився в Станіславові, а потім виїхав до Відня й умову з банкірами підписав, не маючи на те згоди уряду. Мартос зазначив: «З тієї умови нічого не вийшло; Кривецький пішов на демісію; банкіри нічого не зробили, щоб гривню продавати на біржі, але пред’являли нашому посольству претензію на покриття втрат, і ми за ніщо мусіли заплатити тим банкірам два мільйони австрійських крон відшкодування, аби не пошкодити нашому державному престижеві».

«КАНАРЕЙКИ», «БОГДАНІВКИ»…

Під тиском воєнних невдач уряд переїхав з Кам’янця до Рівного, а потім знов через Тернопіль до Кам’янця. Це було в червні 1919 року. Борис Мартос писав: «З огляду на наступ польського війська Експедиція й Банк переїхали також до Кам’янця. Банк розмістився в місцевій конторі Державного банку, а Експедиція зайняла будинок духовної семінарії, що тоді стояв порожній, бо навчання не відбувалося через воєнні події. В цьому ж будинку примістили й старшинську охоронну сотню. Будинок був обгороджений високою цегляною стіною, що облегшувало його охорону».

НЕНАСИТНА ІНФЛЯЦІЯ

На жаль, 1919 року українські гроші поступово втрачали в ціні. Як зазначив Мартос, у цьому не було нічого дивного: Українська Народна Республіка мусіла вести війну на трьох фронтах, тому Україна була відрізана від усього світу. Торгівлю із закордоном, що припинилася ще до революції, не можна було відновити. Тому українські паперові гроші за кордоном узагалі не могли мати доброго курсу. Щоб уникнути непорозумінь у майбутньому, а також, щоб не підривати державного престижу України, Мартос провів урядову заборону вивозу українських грошей за кордон.

Віталій Лозовий

Загальну характеристику фінансового стану держави в цей складний період дав кам’янчанин Віталій Лозовий, який 1998 року захистив кандидатську дисертацію «Кам’янецька доба Директорії Української Народної Республіки (червень — листопад 1919 року)». Віталій Станіславович зазначив, що у цей період фінансова криза охопила всі сфери:

«Занепад економіки та розвал податкової системи робили грошові емісії основним джерелом фінансових ресурсів. Значні суми української валюти доставлялися з Німеччини. Щоб забезпечити всі державні потреби, в Кам’янці-Подільському було налагоджено випуск банкнот. Але інфляція швидко знецінювала гроші. Для стабілізації фінансового становища уряд робив спроби налагодити збір податків, вилучити з обігу всі неукраїнські грошові знаки, налагодити товарообмін усередині країни та із зарубіжними державами. Проте ці заходи не мали успіху».

Підсумовуючи, Борис Мартос зазначив, що, незважаючи на всі несприятливі умови, «українські гроші цілком добре виконали призначене їм завдання. На протязі цілого 1918 і 1919 року, а почасти і в 1920 році, на ці гроші удержувався весь державний апарат, пошта й залізниця, які не давали прибутку, та армія».

МІСЬКІ ГРОШІ

У другій статті із зазначеної вище книги «Гроші Української держави» Яків Зозуля, який у 1919—1920 роках працював у Міністерстві народного господарства, згадав також про міські гроші: «Крім державних грошових знаків, видавали деякі місцеві адміністративні органи для своєї округи тимчасові грошові знаки, які вимінювано на державні гроші, коли минула в них потреба. Назва тих місцевих грошей була різна, найбільше уживано гривні або карбованці (Житомир, Кам’янець-Подільський, Могилів), бони (Проскурів), розмінні знаки чи білети, і навіть чеки... Деякі дослідники твердять, що «міські гроші» були аж у 80 містах. На Поділлі й Волині вони були у Кам’янці-Подільському, Могилеві над Дністром, Проскурові, Житомирі, Крем’янці, Дубні і Луцьку. В Галичині вони були в Тернополі, Золочеві, Збаражі, Бродах і Сокалі. Були вони також в Одесі».