ЗАТИСНУТИЙ У ТЮРМІ

Передусім для нового підприємства потрібні були приміщення. Їх досить швидко відшукали в Старому місті, яке тоді ще не оголосили історико-архітектурним заповідником. Цими приміщеннями стали споруди колишнього Кармелітського монастиря, які в радянський час пристосували під тюрму. Отже, 7 травня 1958 року Кам’янець-Подільський міськвиконком ухвалив:

«1. Затвердити акт комісії від 1 березня 1958 року про передачу та прийняття будинків і споруд колишнього Кармелітського монастиря для розміщення в них електромеханічного заводу.

2. Вказані в акті будинки та приміщення (загальна площа — 3038,03 кв. м, балансова вартість — 860361 крб. 26 коп.) передати з балансу міськкомунгоспу на баланс електромеханічного заводу».

Половина виробничих площ заводу була, м’яко кажучи, мало придатною для виробництва через занизьку стелю, погане освітлення, вузькі коридори. Не було технологічного зв’язку між цехами та дільницями, оскільки цехи довелося роздроблювати на кілька дільниць, розташованих у різних, не зв’язаних між собою приміщеннях.

Не мав завод і жодної перспективи розширитися внаслідок будівництва нових корпусів на наявній території, адже доводилося зважати на те, що підприємство розмістили в пам’ятці історії XVII століття. Як писав Іван Риба, «завод затиснули з усіх боків: із заходу — стрімкою скелею, зі сходу — вулицею, з півночі — житловими будинками, з півдня — сквером».

3800 РЕОСТАТІВ

Планово-економічне управління Вінницького раднаргоспу визначило для заводу на 1959 рік план виробництва низьковольтної комутаційної апаратури. Обсяг реалізованої продукції мав становити 37,7 тис. крб., середньорічні основні виробничі фонди — 189,4 тис. крб., середньорічні оборотні засоби — 137,8 тис. крб.

У березні 1959 року завод запрацював. До кінця року було виготовлено 3800 реостатів РСП-1 на суму 17,8 тис. крб.

Середньомісячна зарплата одного працівника становила 76 карбованців 30 копійок.

ЧОТИРИ ДИРЕКТОРИ

Першим директором заводу був Діонісій Миколайович Ткачук. Правда, очолював він електромеханічний завод недовго — всього три роки. Коли Подільський раднаргосп ухвалив створити в Кам’янці-Подільському ще один завод — кабельний, Діонісія Миколайовича кинули на прорив — призначили директором нового підприємства, а електромеханічний завод очолив Семен Олексійович Переяслов. Обидва директори мали великий виробничий досвід. Правда, і другий директор пропрацював усього три роки.

Зате третій директор — Іван Іванович Риба — очолював електромеханічний завод майже два десятиліття (від грудня 1965 року до червня 1984 року). Рекордсменом виявився четвертий директор — Леонід Олексійович Дьяконов, який 1984 року очолив завод, а в роки незалежності став головою правління ВАТ «К-ПЕМЗ».
ПЕРШІ 27

На зорі становлення, у березні 1959 року, персонал заводу налічував усього 27 чоловік, з них 18 робітників і 9 інженерно-технічних працівників. Історія зберегла їхні імена:

Діонісій Миколайович Ткачук — директор,

Олексій Сергійович Макєєв — головний інженер,

Мефодій Петрович Шпак — головний бухгалтер,

Михайло Олексійович Цимбалов — інженер-конструктор,

Ізраїль Матвійович Котлянський — інженер-технолог,

Ольга Яківна Мельник — інженер-хімік,

Леонід Несторович Коростильов — інженер-механік,

Федір Дмитрович Бендас — економіст-нормувальник,

Іван Максимович Бірюков — начальник постачання,

Станіслав Лукич Карасьов — майстер-будівельник,

Петро Іванович Ткачук — майстер складальної дільниці,

Віктор Сергійович Терлецький — майстер-гальванік,

Омелян Іванович Протас — слюсар-інструментальник,

Віктор Дмитрович Вознюк — слюсар-інструментальник,

Пилип Васильович Сторожук — електромонтер,

Петро Миколайович Шабалін — монтажник,

Олександр Терентійович Сорока — слюсар-складальник,

Іван Єгорович Шемяков — слюсар-обмотувальник,

Анатолій Миколайович Камінський — штампувальник,

Іван Пилипович Гудзій — фарбувальник,

Пилип Микитович Сорокатий — тесляр,

Анатолій Миколайович Плиський — муляр,

Олександр Олексійович Ярема — різнороб,

Борис Антонович Мак — охоронець,

Марія Пантелеймонівна Стрельбицька — секретар-машиністка,

Микола Савелійович Матус — завідувач складу,

Петро Трохимович Кронда — сторож.

ЛИТВО У КОСТЕЛІ

Завод поступово набирав обороти. Так, якщо 1960 року він випустив електротехнічних виробів на 573 тис. крб., то 1968 року — на 4,5 млн. крб.

Підприємству доводилося долати чимало труднощів. Зокрема, через зрив поставок кольорового литва з Ходорівського заводу на Кам’янець-Подільському електромеханічному заводі довелося зупинити виробництво мікроперемикачів. Поїздка у Ходорів Львівської області нічого не дала: виявилося, що тамтешньому заводові самому не вистачає власного кольорового литва, щоб забезпечити збільшений план випуску цим підприємством пральних машин. Не допоміг і візит у Львівський обком партії: там теж тільки розвели руками. Довелося кам’янчанам налагоджувати ливарне виробництво в себе на заводі.

Тут колись був ливарний цех заводу

Але де ж розмістити ливарну дільницю? По-перше, це шкідливе виробництво, по-друге, вільних приміщень на заводі не було. Тож через безвихідь кемзівці самовільно зайняли колишній Францисканський костел — пам’ятку архітектури, що охороняється законом. Коли про це довідався головний архітектор міста Ізяслав Медведовський, то, незважаючи на ангіну, негайно примчав на завод. Директорові Івану Рибі він прямо заявив: «Ви вандал. Ви руйнуєте історичну пам’ятку».

Далі директора викликали до прокурора міста, який ознайомив Івана Івановича з відповідною статтею Карного кодексу. У пояснювальній записці прокурору директор мотивував свої дії тим, що без ливарного виробництва завод може зупинитися, пообіцяв, що після того, як завод переїде на нове місце, буде зроблено належний ремонт колишнього костелу.

Після зустрічі з прокурором Іван Іванович зателефонував на квартиру першому секретареві міськкому партії Олександрові Лісовому. Наступного ранку зустріч у першого розставили все на свої місця: головний архітектор і прокурор вийшли з високого кабінету з кислими мінами на обличчях. Так виробнича доцільність узяла гору над законом.

ТАМ, ДЕ РИБКА ЛОВИЛАСЯ

1969 року начальник головного управління «Союзелектроапарат» Олександр Буйволов проводив на базі Кам’янець-Подільського електромеханічного заводу господарчий актив директорів. Олександр Васильович позитивно оцінив роботу кемзівців і підтримав їх пропозицію про перенесення заводу на новий майданчик. Але далі підтримки справа не просунулася.

У травні 1971 року Хмельницький обком партії відрядив до Москви Івана Рибу та другого секретаря міськкому КПУ Євгена Гітіліса «пробивати» питання про виділення коштів на проектування та будівництво заводу на новому майданчику. Оббивання порогів високих московських кабінетів виявилося безрезультатним — питання ще «не дозріло»: в Союзі було чимало заводів, які вимагали негайного переміщення. Для прикладу, в Уфі завод низьковольтної апаратури розміщувався в... міському Будинку культури.

Проте вже в березні 1972 року кемзівці розпочали освоєння майданчика, виділеного під будівництво корпусів нового заводу. Місце було не з найкращих — впадина між північним районом міста та селищем Смирнова. Ця залита водою місцевість, що заросла очеретом, була одним з улюблених місць відпочинку місцевих рибалок.

Було вирішено, що першим будівельним об’єктом нового заводу стане... їдальня. І в цьому була своя логіка: робітники, що працюватимуть на зведенні нових корпусів заводу, матимуть змогу в обідню перерву смачно поїсти, зігрітися, щоб далі трудитися з гарним настроєм.

На закладку першого каменя прибули керівник будівельно-монтажного тресту Володимир Браташ, завідувач промислового відділу обкому КПУ Юрій Гаврик. Було по-березневому сиро, накрапав дрібний холодний дощ, але вирішили не відступати, а діяти за принципом: «Хто не ризикує, той не п’є шампанського».

Одночасно з їдальнею будувалися склади для зберігання обладнання, почалися роботи під фундаменти головного виробничого корпусу.

Паралельно з виробничим будівництвом від 1974 року розпочалося зведення житлових будинків для працівників заводу. До 1992 року було збудовано близько 750 квартир у шести будинках. Також було зведено дев’ятиповерховий гуртожиток на 537 місць і дитячий садок-ясла на 140 місць.

ВОВК ІЗ ГІТАРОЮ

1965 року підприємство з товарів народного вжитку випускало тільки прищепки для шмаття та ще два не менш примітивних вироби. Розширити асортимент допоміг випадок. В одну з неділь, будучи на базарі, директор заводу Іван Риба побачив, як майстер-одиночка з «Райпромпобуту» виготовляє електродуховки, на які є непоганий попит. Тож уже в понеділок Іван Іванович зібрав усіх керівників цехів і відділів і поставив завдання: взятися за розробку власної електродуховки. Знайшли всі можливі зразки товару — близько 20 штук, конструктори й технологи виділили з них найкраще. А через два тижні директору принесли пироги, спечені в дослідному зразку кемзівської духовки...

У січні 1969 року Іван Іванович повертався з міністерської колегії, де якраз йшлося про розширення виробництва товарів для народу. Тож думки крутилися навколо цього. Несподівано згадався побачений напередодні кумедний мультфільм «Ну, постривай!», його герой — Вовк, що грає на гітарі. А на столі лежав ключ для відкривання пляшок з мінералкою. Погляд упав на ключ — і в голові зблиснула думка: відкривачка у формі гітари. Заводські художники Василь Сірик і Володимир Ватульєв швиденько зробили ескіз... Отак і народився надзвичайно популярний сувенір.

МАРШ, ВАЛЬС І ТАНГО

Завод жив не тільки випуском продукції, будівництвом нових корпусів. На підприємстві розвивалася і художня самодіяльність. Сам директор Іван Риба співав у заводському хорі. І посприяв, щоб створився заводський оркестр. До того ж, що оригінально, жіночий. Для великого духового оркестру потрібно було аж 42 інструменти. Але фабрики, що випускали музичні інструменти, відпускали їх тільки театрам. Єдина Ленінградська фабрика могла виготовити інструменти на замовлення підприємства, але тільки ленінградського. Вдалося вибудувати необхідний ланцюжок — і інструменти завод дістав.

А з підбором дівчат проблем не було. Знайшовся і чудовий капельмейстер — Микола Пермяков. А ще оркестранткам пошили гарну форму. Немало важив і ентузіазм дівчат, які за короткий термін виконали програму-мінімум — вивчили марш, вальс і танго. Важко передати захоплення, яке охопило кемзівців, коли 7 листопада 1983 року вишикувалася святкова колона заводчан і зазвучало «Прощання слов’янки».


Автор: Олег Будзей